Черкащанка Людмила: «Мого брата-добровольця викинули на смітник»

«Ти там за мамою подивися», - із цими словами, адресованими своїй двоюрідній сестрі Людмилі, йшов на фронт 58-річний житель Чигиринщини Михайло Слісенко. Тоді Людмила всіляко відмовляла брата йти на війну, відчуваючи тривогу, але вона й подумати не могла, що через рік буде судитись із владою за те… щоб визнати Михайла загиблим. Його замордували в полоні у Луганську, тіло залишилось там. Але як довести владі, що Михайло загинув, а не просто зник безвісти?

Він, майстер на всі руки і кваліфікований водій, проживав у селі Боровиця Чигиринського району. Працював на будівництві, доглядав стареньку маму. А коли почалась війна, не зміг всидіти на місці, пише Прочерк.

- Часто дивився новини по телевізору. Йому було дуже важко за всім цим спостерігати. Все поривався їхати на Схід. А коли ми з його мамою намагались відмовити – говорив: «Якщо будемо так сидіти – вони скоро до Києва дійдуть», - із сумом згадує слова брата пані Людмила.

Їй вкрай тяжко, адже як зізнається жінка, рідного брата ніколи не мала, тому завжди опікувалась Михайлом. Також Людмила Іванівна згадує той день, коли вона востаннє бачила брата.

- Я пам’ятаю, він прийшов такий серйозний, зосереджений. Я йому кажу: «Мишко, ну подумай, в тебе мама старенька». А він майже нічого не говорив, лиш попросив приглядіти за нею. Було видно, що вже не переконати. Обняла його… востаннє… і він пішов.

Говорячи ці слова, Людмила Іванівна не може стримати сліз. Вона говорить, що Михайло дуже сильно любив маму. І того дня, коли йшов на війну, не хотів її тривожити, пробирався попід вікнами нишком, щоб вона не помітила.

За іронією долі, молодість Михайла пройшла саме на Сході, на Донеччині. Зі слів його сестри, там він працював шахтарем, мав сім’ю. Потім розлучився з дружиною, приїхав на Черкащину, донька залишилась з мамою на Сході. А Михайло завжди пам’ятав про рідну кров далеко від себе.

Він у перших рядах пішов добровольцем до батальйону «Айдар» у липні минулого року. Та й не з порожніми руками. Небайдужі хлопці з Черкас назбирали 5 тисяч грн на допомогу армії, з якими чоловік і відправився на фронт. Через поважний вік і сильну статуру побратими поважали Михайла. Він був для них авторитетом. Попри молодечий запал своїх товаришів, ніколи не залишався осторонь, завжди йшов у бій у перших рядах. Як і того разу, коли його група потрапила в засідку. Сталося це 5 вересня минулого року.

За день до свого зникнення чоловік дзвонив додому і наче прощався – говорить Людмила.

- Він подзвонив мені, ми поговорили, і в мене було відчуття, що він прощається. Того ж дня дзвонив іншим родичам, навіть тим, з якими раніше не надто спілкувався.

Наступний день став роковим для «Сєдого» - саме такий псевдо мав Михайло.

Його бойовий товариш і земляк, черкащанин Олександр Демид, що відбував службу разом з Михайлом, гарно запам’ятав обставини того дня.

- Група, в якій «Сєдой» був водієм, мала завдання відвести продовольство у Новосвітловку (населений пункт в 19 км від Луганська. – ред.). По дорозі вони проїжджали наш блокпост на Металісті (9 км від Луганська. – ред.). Там, на блокпосту були наші хлопці. Але коли група поверталась, блокпост захопили «сепари» і вже «зустрічали» наших. Майже вся група була або знищена, або взята в полон.

Олександр, також боєць поважного віку, дивується тому, що Михайло загинув, адже він зміг протриматись у полоні два дні. Зазвичай «айдарівців» сепаратисти бояться і розправляються з ними відразу. Але тих, кого вже взяли у полон, не вбивають. Їх використовують для обміну або для роботи. До того ж «Сєдой» знав, що треба говорити у таких випадках.

У мережі викладено відео, відзняте бойовиками ЛНР, на якому один з так званих ополченців розповідає про проведену ними операцію. Крім того на відео присутній і процес допиту самого Михайла. Він не приховував того, що є бійцем батальйону «Айдар». А також сказав, що раніше працював шахтарем на Донбасі. Товариші Михайла припускають, що саме це і дозволило йому потрапити в полон, а не бути розстріляним на місці.

Жорстокі подробиці перебування в полоні розповідає ще один немолодий боєць «Айдару». Священик зі Львова капітан Володимир Місечко, що носить псевдо «Піп», є головним свідком загибелі Михайла.

Володимир разом з медсестрою батальйону «Айдар» «мамою Танею», потрапив у полон до сепаратистів 7 вересня в районі «Веселої гори».

- Нас привезли в розташування батальйону «Зоря» армії «новоросії». Ми опинились у колишньому військкоматі, де тоді знаходилась комендатура. З нами в одній великій камері знаходились кілька наших полонених. Там перебували кілька десятків місцевих «зальотчиків». Охороняли і займались екзекуціями 13 головорізів. У полон ми потрапили вранці, а в Луганську, на комендатурі, опинились десь в районі обіду. Через якийсь час мене одного вивели на вулицю, я думав, що розстрілювати, а насправді відрізали мені козацького «оселедця». На плацу, за туалетом, лежали два трупи, я їх відразу впізнав. Коли стояв на шлагбаумі, ці хлопці часто виїздили і заїздили, ремонтували машини на території, обідали в нашій столовці. Хоча псевдо і прізвищ їхніх не знав, але зовнішністю я б не помилився, - говорить Володимир.

Саме завдяки йому Людмила і дізналась про загибель брата. Після повернення з полону «Піп» розпитував у воїнів української армії, які були тоді в полоні разом із «Сєдим». Вони, ці солдати, часто приїздили в Щастя, в школу міліції і особисто знали убитих хлопців, навіть псевдо і прізвища, і були свідками вбивства.

- Розмови про смерть цих айдарівців я вів у присутності «мами Тані». Хлопці говорили, а «Таня» підтвердила, що це були розвідник «Борода» зі Львова і «Сєдой» із Черкас – Слісенко Михайло Михайлович. Їх обох привезли на комендатуру трохи раніше за нас, і підвісивши наручниками на спортивній перекладині, забили до смерті. «Айдаровцы» у нас долго не живут», - говорили ополченці.

Володимир припускає, завдяки чому йому вдалось вийти живим із полону.

- Таню залишили в живих, бо вона медична працівниця, а мене – як священика. Хоча я до останнього не був упевнений, чи мене не розстріляють, бо стосовно мене в головорізів «Зорі» були великі сумніви.

Всі події того дня Володимир детально описує в рапорті, де зазначає:

«Стосовно «Сєдого» хочу сказати, що в нього залишилась мати 95 років, дочка 18 років, сестра з дитиною інвалідом. Знаючи злочинну байдужість і корисливість нашою бюрократії, особисто засвідчую смерть Михайла і прошу допомогти в матеріальному забезпеченні сім’ї Героя».

Щодо байдужості бюрократії Володимир не помилився. Людмила, яка пережила надлюдські страждання в очікуванні звісточки від брата, зараз, долаючи величезний душевний біль, змушена доводити смерть Михайла у суді.

До того ж жінка, звичайно, не могла порушити обіцянку, дану братові рік тому. Зараз вона доглядає його стареньку маму – 95-річну Марію Романівну. Для цього навіть переїхала з Черкас до села.

Незважаючи на це, Людмила Іванівна знаходить час і сили, щоб оббивати пороги можновладців, правоохоронних органів, проводити власне розслідування і захищати честь брата. Адже, більшість чиновників оперують тим фактом, що смерть Михайла недоведена, отже він може бути живим і, наприклад, переховуватись.

Крім цього, сім’я Михайла не отримала жодних соціальних виплат, на які має право в першу чергу мама бійця. Саме її інтереси і представляє Людмила. Вона говорить, що 95-річна жінка зараз занадто слабка і потребує лікування. Ліки коштують занадто дорого. На мінімальну пенсію просто неможливо купити все необхідне.

На руках у Людмили Іванівни є довідка про участь Михайла в бойових діях. Однак це допомогло отримати лиш одноразову допомогу в розмірі 500 грн, адресовану мамі загиблого солдата. Так само 500 грн допомоги отримала і сама Людмила, так як доглядає стареньку.

Людмила зверталась до міської влади, до правоохоронних органів, до юристів – результату жодного. Всі наголошують на тому, що за законом виплати нараховуються тільки після встановлення факту загибелі.

Як говорять у Черкаському обласному контактному центрі, у разі загибелі воїна АТО, його родині надається одноразова грошова допомога в обсязі 500 розмірів прожиткового мінімуму(у 2015 році – 609 тис. грн). Саме таку суму держава може зекономити на смерті Героя через недосконалість законодавства.

Питання Михайла Слісенка розглядалось на засіданні сільської ради села Боровиця Чигиринського району про те, аби надати матеріальну допомогу його матері. І вже наче б то прийняли рішення виділити 5 тисяч грн, але грошей від села старенька мати Михайла так і не отримала. Сільський голова Лідія Лисенко журналісту «Прочерку» розповідає, що Михайло наче б то не був прописаний у Боровиці. Хоча його мама, котра все життя прожила в цьому селі, звичайно, була офіційно прописаною. Невже вона не має права на допомогу? Також, пані Лідія, як й інші чиновники, оперує тим фактом, що Михайло Слісенко зараз має статус зниклого безвісти. На питання, чи варто родині бійця розраховувати на допомогу від села, Лідія Лисенко відповідає: «Надішлемо офіційну відповідь його сестрі Людмилі Архіповій».

На момент публікації жодної відповіді із сільради пані Людмила не отримала.

За консультацією з приводу цієї доволі складної та заплутаної справи «Прочерк» звернувся до заступника голови київської ГО «Юридична сотня» Юлії Жижоми. Пані Юлія наголошує, що в такому випадку обов’язково потрібно звертатись до суду. Жодним іншим чином це питання не вирішиться.

Також юрист висловила свою готовність допомогти Людмилі як мінімум порадою з приводу майбутніх дій.

Зараз Людмила Іванівна звернулась до суду з проханням визнати Михайла загиблим, що дасть право на отримання соціальної допомоги його мамою. Військовослужбовці, котрі проходили службу разом з Михайлом та були свідками його загибелі, готові приїхати до Черкас на судове засідання. В тому числі і «Піп» Володимир Місечко, котрий продовжує службу на Сході. Він говорить, що власним коштом приїде до Черкас, аби допомогти сестрі Михайла добитись справедливості.

А в той час, коли всі намагаються дійти до істини, старенька бабця Марія не випускає з рук мобільного телефону в очікуванні дзвінка. А там на екрані лиш одне ім’я – «Мишко».

Цим матеріалом «Прочерк» хоче звернути увагу влади на те, що це не єдина подібна історія. В Україні триває війна. Наші солдати гинуть на Сході, а їх вважають безвісти зниклими. Чому родичі Героїв повинні доводити смерть своїх рідних у суді, тим більше за наявності свідків?

Ця історія дуже наглядно показує недосконалість нашого законодавства та його неготовність вирішувати проблеми, з якими стикаються родини загиблих. Зрозуміло, що чиновники не із власної волі відмовляють жінці у наданні соціальних виплат і більшість з них, може, і має бажання допомогти, але проблема залишається невирішеною.