Золотонісці провели в останню путь Максима Харченка
- 27-11-2014, 21:21
- Черкаси та область / Війна РФ проти України / Фото
- опублікував Сергій Корнелюк
- 0
- 1656
«Герої не вмирають!», - цей пронизливий вигук матері серед мовчазної велелюдної площі під час зустрічі траурного кортежу ще довго стоятиме відлунням у душах золотонісців. Вчора містяни ховали п’ятого посмертного героя війни на сході країни.
Максим Харченко – боєць батальйону територіальної оборони «Кіровоград». Загинув 28 серпня під Іловайськом, коли його підрозділ проривався з боєм для допомоги українським збройним силам, котрі потрапили у пастку. Вже 2 вересня невідомі особи, знайшовши на місці бою мобільний телефон Максима, повідомили про загибель його родичів. Ті ж до останнього відмовлялись вірити.
Для підтримки рідних та близьких героя до Золотоноші завітала дружина заступника командира батальйону, аби, за її словами, низько вклонитися їм за сина. Сам командир наразі перебуває в Одеському військовому госпіталі. «Він завжди хотів бути попереду, прагнув якнайбільше навчити, передати свій досвід колегам по службі, - говорить дружина офіцера.
– Того страшного дня Максим не вагаючись пішов під обстріл для допомоги військам, які лишились в Іловайську». Жодна відзнака чи грамота не поверне сина матері, батька – дітям. Коли гине солдат, захисник – це горе всієї країни. З такими словами звернувся до присутніх заступник керівника апарату Черкаської ОДА Юрій Сушко.
На думку посадовця, якби громада так консолідувалася не лише з трагічних приводів, то, можливо б і не було війни, яка забирає кращих синів свого народу. «Може вже пора повоювати і нам? В першу чергу самим з собою, зі своїм вчорашнім «я», яке дає чи бере хабар, дурить, – зазначив Сушко.
- Вірю, що ця смерть додасть кожному з нас сили. Якщо ми поборемо себе, покажемо всім здатність до боротьби, переможе Україна» Аналогічної думки був голова Золотоніської РДА Валерій Саранча, котрий зауважив, що в українців попереду ще багато роботи, щоб таки здійснити мрію загиблого Максима про нову Україну.
Тіло Харченка ідентифікували аж за три місяці після трагедії. Допомогла пластина в нозі, через яку він довго не міг потрапити в зону АТО. Травма професійна, адже він – снайпер, учасник багатьох миротворчих операцій в різних куточках світу. Проте після Майдану, де він провів ледь не всю зиму, таки зумів знайти виходи туди, де бути вважав за свій обов’язок.
За словами родичів загиблого, ті зіткнулися з нечуваною бюрократичною тагяниною та свавіллям з боку окремих чиновників. Якби не допомога друзів Максима та депутата міської ради Лідії Дзюбан, то невідомо, скільки б ще його тіло лежало у морзі та в якому б статусі Харченко повернувся додому.
