«Тату, де ти був, коли в Україні була війна? Як де? Ловив ящірок», – Артем Чех

Киянин Артем Чередник родом із Черкас. Навчався на соціолога, проте став письменником і зараз відомий під псевдонімом Артем Чех. У 2007 році став переможцем другого конкурсу від видавництва «Фоліо» «Міський молодіжний роман». На Майдані був від початку і до кінця. А зараз вже рік у складі 9-го окремого мотопіхотного батальйону захищає Україну на Луганщині. Автор книг «Цього ви не знайдете в Яндексі», «Рожеві сиропи», «94 дні. Євромайдан очима ТСН» та інших.

У своєму блозі він вкотре поділився думками про війну, пише Громадське ТБ:Черкаси.

З чим ми, мобілізовані п'ятої хвилі, поїдемо додому, що розповідатимемо дітям, а що - лише близьким друзям? Що змінилося відтоді? Дорослішання, злість, втома? Можливо, розчарування? Досвід? Зайвий тягар, з яким доведеться жити? Грибок ніг? Геморой? Скалкові проникаючі? Смерть?

А тоді ж, наприкінці травня, все уявлялося інакше. Нас позвозили з учебок: Широкий Лан, Рівне, Яворів, Черкаське. Змішали, перетасували, перекрутили, наліпили у воєнніках бірки з посадами й розкидали південними степами. Ось тут - ми. Он там - Крим. Не переплутайте.

Крим? Моря? Хіба для цього нас мобілізували? Ловити гадюк, ящірок і пити місцеве вино, що продається з капотів "ланосів" і "славут"? Час тягнувся довго, кожен день проживався насичено і вповні, ніби по закінченню літа закінчиться і наша служба. Очі сяяли, ніби гаряче плесо Азовського моря, шкіра була сухою і жовтою, наче трава Асканії. А там же пацани під Мар'їнкою. А там же 72-га під Волновахою. А ми? Невже ці вижовклі рівнини стануть нашим мобілізаційним прихистком до наступної весни, невже дарма купувалося спорядження й робилися героїчні селфі на тлі покинутого дитячого табору ім. Іллюші Кулика під Фрунзе на Луганщині?

Потім були півтора місяці напівсонного злагодження на ШирЛані, лякалки й підступні чутки про відрядження нас до Бессарабії – ніби подібна рвань, яку ховали від американців, що проводили тут же на полігоні навчання, не здатна тримати східні рубежі. Яке АТО, мальчікі, ця робота для спецури, що з добрим прижмуром поглядає з рекламних бордів.

Тату, де ти був, коли в Україні була війна? Як де? Ловив ящірок.

А потім це хвилююче слово "ешелон". Завтра. Вже завтра їдемо. Чи надовго? Ну, на місяць - точно, а там все залежить від вашого бойового духу, вашої майстерності й від ситуації на фронті.

Не знаю, що там залишилося від бойового духу, але майстерність і ситуація на фронті змушують нас перебувати тут уже десятий місяць. Ніжна осінь змінилася мокрою і холодною зимою. Потім була весна - дощова і світла, як і належить, і от, нарешті - літо. Тихе, безвітряне. Спекотне повітря наповнене жуками, мухами і запахом гнилі. Сонце випарює з тіла вологу, сухий пил піднімається вгору від найменшого подиху вітра, гострі стебла високої трави ріжуть липку шкіру, нетлі та постільні блохи ховаються в одязі та у спальниках. По позиціях блукають зморені спекою солдати в очікуванні наказу на звільнення п'ятої черги. У розмовах часто згадують річну давнину. Продавчинь з невеличкого містечка в Херсонській області, любовні подвиги, свій хворобливий запал служити і приносити користь, бідну зарплатню у дві тисячі гривень, дембелів третьої та навіть четвертої черг, безтурботність кочівного життя у Причорномор'ї. Також діляться планами на післядембельське життя.

Що змінилося відтоді? Які образи і злоба залишилися? Чого досягли ми? З чим поїдемо додому, що розповідатимемо дітям, а що - лише близьким друзям?

Розвалені сім'ї, несплачені кредити, незавершені ремонти, хрипкі голоси, густа засмага, вичорнілі очі з товстими оранжевими капілярами, запрані кітелі й білі від солі футболки. В когось народився син, в когось помер батько, хтось сам не дожив, залишивши по собі і сина, і батька. Це кінець п'ятої. Ласкаво просимо додому.