Черкащанка відпустила двох синів на війну

У сім’ї Руденків, які проживають у невеликому селі Боровиця, на Черкащині, двоє синів воюють на Донбасі. Старший Юрій служить командиром роти 80-ої окремої аеромобільної бригади. У її складі він звільняв Слов’янськ та захищав Луганський аеропорт. А середній син Ігор в армію контрактником пішов пізніше. Тепер служить механіком-водієм БТРу в одній із братом бригаді.

«Із Днем армії, Збройних Сил України. Щоб ви там трималися, щоб було у вас все добре. І хай Вас Бог береже», – так бабуся Катерина Руденко вже опісля самого свята по телефону вітає своїх онуків Юрія та Ігоря.

Із трьох синів родини Руденків, двоє нині воюють на Донбасі. Старший, 23-річний Юрій ще до військового конфлікту закінчив Львівську академію сухопутних військ. У складі 80-ї аеромобільної бригади вже вісім місяців він перебуває у зоні АТО.

«Багато чого він розказував. Багато розказував, як перестрічали й бабусі, й діти, їхні БТР, їхні колони. Як їх кляли, як з іконами виходили. У них не завжди був зв’язок, не завжди інтернет, телевізора не було. Вони знали про всі новини тільки від нас. Ми по всіх каналах дивилися, співставляли, і тоді їм розповідали. А так вони не знали нічого», – згадує перші тижні сина на Донбасі Любов Руденко.

Однак щодалі, каже жінка, то ставало все страшніше. У родині заборонили один одному падати духом, тож під час телефонних розмов підтримували сина жартами. І лише опісля мама іноді давала волю сльозам.

«Мені ж треба поплакати, а я боюся при чоловікові, боюся при мамі, при дитині. Не знаю, куди ж мені треба йти, щоб виплакатися. А сама ж думаю, що не треба їх приплакувати. Хай вони тримаються. Було всього. Зразу думала, десь у травні: захворів. Аби напав на нього гайморит та щоб його забрали до шпиталю. Що хочеш думала: аби десь пальчика поранив. А потім думаю, уже десь в червні: ні, в жодному разі. Треба тільки триматися. Хай їх усіх Бог береже», – продовжує Любов.

Середній син, 20-річний Ігор про службу в армії ніколи не мріяв. Однак підписав контракт і пішов також у 80-ту окрему аеромобільну бригаду. Для батьків це був грім серед ясного неба.

«Він до сьогодні не може пояснити, що це він зробив. І знайшов він роботу непогану, і все. Просто йому все одно треба було йти на строкову службу в армію. Він сказав, що краще три роки пропрацювати, ніж рік траву косити», – пояснює мама хлопця.

Нині брати служать разом. Юрій – командиром роти, а Ігор – механіком-водієм БТРу. У селі Боровиця, на Черкащині, рідні хлопців живуть від дзвінка до дзвінка та із картою під руками.

Від’їзд синів на буремний Донбас навернув маму до віри. Любов Руденко згадує, що донедавна ні в церкву не ходила, ні молитов не знала. Тепер кожну розмову із синами вона завершує сакральними словами «Хай вас Бог береже». Хлопці ж відповідають: «Прийняв».«Як холодно було, мама приходить до мене і питає: «Кого будемо гріти сьогодні – Юру чи Ігоря?» Я кажу: «Давай обох». Ну і починаємо гріти їх. Мама мене обнімає і типу гріє їх», – каже молодший брат хлопців, семикласник Олег Руденко.

Радіо Свобода