Історія міста Звенигородка

Історію міста Звенигородка онлайн-газета «Новини Черкас» зібрала з радянських та сучасних джерел. Деякі події трактуються істориками по різному, але ми залишаємо все як є.

Звенигородка у радянській історії

В. Ф. Левченко

Із видання «Історія міст і сіл Української РСР», том 24 – «Черкасько область»

Інститут Історії Академії Наук УРСР, Київ, 1972

Звенигородка - місто районного підпорядкування, центр району, розташо­ване на річці Гнилому Тікичу, за 129 км від обласного центру і за 12 км від залізничної станції Звенигородка. Населення —19,9 тис. чоловік (на 1971 рік). Міській Раді підпорядковане село Стебне.

На території сучасної Звенигородки виявлено кам’яні знаряддя праці доби бронзи, предмети скіфських часів та поселення черняхівської культури.

Місто виникло ще в часи Київської Русі. За існуючою легендою воно було розташоване за 3 км від сучасного, навколо конусоподібної гори. На одній з його веж висів дзвін, яким населення повідомлялось про напад ворогів. Назва міста походить від слова «Звенигора»[1].

Під час монголо-татарської навали місто було вщент зруйноване і починає зга­дуватися в історичних джерелах тільки з кінця XIV ст. 1506 року хан Менглі-Гірей віддав великому князю Литовському Сигізмунду ці землі^[2]. Звенигородський замок, що знаходився на шляху з Брацлава до Києва, часто зазнавав нападів татар, які і зруйнували його. 1545 року, на прохання брацлавських міщан, замок було відбу­довано, а в кінці століття біля нього знову заселилося місто, яке одержало стару назву — Звенигородка^[3].

Після захоплення Правобережної України шляхетською Польщею 1569 року посилюється соціально-економічний гніт населення, яке зазнавало великих утисків від феодалів. Жителі сплачували панам численні податки: чопове, подимне, шкіряне, що спричинювало заворушення пригноблених. Під час визвольної війни україн­ського народу 1648—1654 pp. під проводом Богдана Хмельницького жителі міста повстали й вигнали польську шляхту. У 1648—1667 pp. Звенигородка входила до складу Корсунського полку.

За Андрусівським перемир’ям 1667 року Правобережна Україна лишилась у складі Польщі, і населенню Звенигородки довелося й далі терпіти гноблення з боку польської шляхти. Соціально-економічний гніт доповнювався національно-релігій­ним. Польська шляхта і католицьке духовенство систематично проводили насильниць­ку політику ополячення українського народу, що викликало протягом XVIII ст. ряд повстань на Правобережній Україні. В районі Звенигородки діяв гайдамацький загін на чолі з козаком Медведівського куреня Гнатом Голим, який двічі, 1737 і 1743 року, брав штурмом Звенигородський замок. Для захисту від гайдамаків поль­ський уряд почав зводити укріплення навколо міста. 1765 року Звенигородський за­мок обнесено дубовим частоколом, побудовані нові башти і казарми для охорони.

Під час Коліївщини у повстанські загони влилося багато жителів міста. В гай­дамацькому загоні Ремези перебував В. Варченко — Звенигородський бандурист. Своїми полум’яними піснями він закликав кріпаків до боротьби з панами. 1770 року озвіріла польська шляхта закатувала його.

Після придушення Коліївщини Звенигородка неодноразово переходила від одного власника до іншого. 1792 року польський король Понятовський Станіслав-Август затвердив Звенигородці герб і надав статус міста за магдебурзьким правом^[4]. У 1793 році пануванню шляхетської Польщі над Правобережною Україною настав кінець. Правобережні землі возз’єднано з лівобережними в складі Росії. З 1795 року Звенигородка ввійшла до складу Вознесенського намісництва, а з січня 1798 року стала повітовим містом Київської губернії^[5].

Інтенсивний розвиток торгівлі в зв’язку з включенням Правобережної України у всеросійський ринок був однією з причин виникнення і швидкого розвитку чу­мацького візництва. Звенигородка стає одним із центрів чумацького промислу на­рівні з Чигирином та Білою Церквою. Торгували переважно лісом, виробами з де­рева, лісоматеріалами. 1842 року із Звенигородського повіту вивезено цих товарів на суму до 42 тис. крб. З інших товарів місцевого виробництва слід назвати гончарні вироби^[6].

1850 року в Звенигородці проживало 7501 чоловік. Основна частина населення займалася землеробством, чумацьким промислом та ремісництвом. У місті налічу­валося 127 ремісників, із них 33 кравці, 15 кушнірів, 25 шевців, 35 ткачів, 10 кова­лів, 3 слюсарі, 6 теслярів, 2 склярі. У місті налічувалося 49 лавок, 20 корчем^[7].

В 30-і роки XIX ст. у Звенигородці споруджено міст через річку Гнилий Тікич, відкрито повітову лікарню. Місто мало пошту, телеграф. З 1833 року розпочалися заняття в парафіяльному училищі, де навчалося трохи більше 20 учнів. Переважна ж більшість населення була неписьменною.

Із м. Звенигородкою пов’язане ім’я російського поета-партизана Вітчизняної війни 1812 року Д. В. Давидова, якого на початку 20-х років за сатиричні вірші пере­ведено на службу до гусарського полку, розквартированого тут^[8]. В місті часто бував російський байкар І. А. Крилов, що з 1797 по 1801 рік проживав у с. Козацькому Зве­нигородського повіту. Тут він написав трагедію «Тріумф» та комедію «Пиріг»^[9]. Про­їздом, повертаючись з Кам’янки на службу до міста Кишинева, зупинявся О. С. Пушкін. Двічі місто відвідав Т. Г. Шевченко.

У другій половині XIX ст. поява залізниць, що мали незрівнянні переваги перед чумацьким візникуванням, прискорила занепад чумацтва. Звенигородка перестає бути одним із центрів чумацького промислу. 1867 року в місті налічувалося понад 11201 житель, більшість з яких становили разом з родинами міщани (6174 чоловіка) і ремісники (1677 чоловік). Праця у виробничих майстернях була виснажливою. Робочий день тривав з 6 годин ранку і до 9 годин вечора. Иа відпочинок протягом дня часу майже не відводилося. Майстри жорстоко експлуатували учнів, вимагаючи працювати навіть у нічний час^[10].

У 70-х роках розпочалося будівництво залізниці Одеса—Кишинів, спочатку до Шполи, а пізніше до Умані, колія пролягла за 12 км від Звенигородки. В зв’язку з цим у місті з’являються промислові підприємства. У цей час тут діяли два свічкових заводи, тютюнова фабрика, 14 млинів^[11]. Через десять років стали до ладу ще два пиво­варні та винокурні заводи, кілька цегелень. Проте вони були малопотужні, з примі­тивною технікою, на них працювало по декілька робітників, переважала ручна праця.

Початок революції 1905—1907 pp. у Росії дав поштовх революційним виступам у місті. Повітовий предводитель дворянства в телеграмі на ім’я київського генерал-губернатора повідомляв, що заворушення охопило увесь повіт, місце­вих сил недосить, щоб придушити народний рух. На 8 жовтня 1905 року за гратами Звенигородської в’язниці вже перебувало 113 чоловік^[12]. 20 жовтня припинили роботу робітники млина і броварі, 16 листопада — поштово-телеграфні працівники. Адміні­страція цих установ змушена була піти на поступки: скоротити робочий день і підви­щити заробітну плату^[13].

Революційний рух у Звенигородці не припинився і 1906 року, що примусило київського генерал-губернатора перекинути сюди з м. Умані загін драгунів. У зв’яз­ку із зростанням виступів проти поміщиків і місцевих властей, сенат указом від 2 липня 1906 року запровадив у Звенигородському повіті стан облоги^[14].

Царизм жорстоко придушив революцію 1905—1907 pp. В період реакції погір­шало не лише соціальне становище трудящих. Вони все більше відчували й націо­нальне гноблення. У школах заборонялося навчання українською мовою, на батьків­щині Т. Г. Шевченка царські сатрапи переслідували тих, хто читав його твори. 1911 року видатки на утримання урядових установ, війська та поліції по Звениго­родці набагато перевищували витрати на охорону здоров’я та народну освіту^[15].

У період промислового піднесення (1910—1914 pp.) у Звенигородці діяло 4 фаб­рично-заводські підприємства, де працювало близько 50 робітників, 7 ремісничих закладів. Найпоширенішим виробництвом було кожушне (у ньому було зайнято 200 чоловік). На цих підприємствах все ще переважала ручна праця.

1910 року в місті налічувалося понад 24 тис. жителів. Вони мешкали в 2461 бу­динку. Здебільшого це були дерев’яні, криті соломою хати. 40 гасових і 24 газових ліхтарі освітлювали площі та центральні вулиці. Городян обслуговували 40 віз­ників. Один раз на тиждень проводився базар.

З медичних закладів було 3 лікарні на 64 ліжка, 2 аптеки, 6 аптекарських лавок, в яких трудилося 15 лікарів, 8 фельдшерів, 6 акушерок. У 7 нижчих чоловічих шко­лах, жіночій гімназії, комерційному та ремісничому училищах навчалося 510 учнів,, працювало 16 учителів^[16].

У Звенигородці народився І. А. Криницький (1797—1838 pp.), український зоолог-фауніст, професор Харківського університету. Вчений виявив багато нових для фауни України видів птахів, плазунів, земноводних.

В роки першої світової війни в місті дислокувалися військові частини. Армій­ські більшовики проводили серед місцевих жителів революційну пропаганду. Звістку про повалення самодержавства трудящі Звенигородки зустріли схвально. Створення органів влади Тимчасового уряду поспішила взяти в свої руки міська дума. На по­чатку квітня в місті почала діяти Рада робітничих і солдатських депутатів^[17].

Восени 1917 року в Звенигородці виникла більшовицька організація із 17 чоло­вік у складі Г. Герасуна, С. С. Семенова, І. Я. Чижова та інших, які працювали на підприємствах міста^[18]. Більшовики розгорнули широку роз’яснювальну роботу серед, населення, викриваючи антинародну суть буржуазного Тимчасового уряду та націона­лістичної Центральної ради, направляли своїх представників до земської управи та міської думи. Під керівництвом більшовиків протягом 1917 року створилися проф­спілкові організації швейників, друкарів.

Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції в Петрограді посилила, боротьбу трудящих Звенигородки за владу Рад. У лютому 1918 року до міста надійшла, телеграма від голови Київської Ради робітничих і солдатських депутатів А. Іванова

з  пропозицією організувати Ради робітничих і солдатських депутатів Звенигородсько­го повіту. Негайно скликане засідання групи більшовиків разом із представниками, революційно настроєних членів профспілки обрало тимчасову Раду робітни­чих і солдатських депутатів, до якої увійшли робітники-більшовики та спів­чуваючі їм. У місті було проголошено Радянську владу.

Членам Ради доручили найвідповідальніші ділянки роботи — телеграф,, пошту, телефонну станцію, казначейство. В місті сформувався невеликий загін Чер­воної гвардії. Одним з перших заходів Звенигородської Ради була підготовка до- скликання повітового з’їзду Рад. Був вироблений відповідний модус представництва на з’їзд Рад від робітників, батраків і демобілізованих фронтовиків.

З’їзд розпочав роботу 12 лютого 1918 року. Він розглянув питання про поточне- та міжнародне становище, обговорив земельне питання^[19]. Буржуазні націоналісти вирішили будь-що зірвати роботу з’їзду. З допомогою «вільних козаків» вони розі­гнали делегатів, голову з’їзду Б. С. Каца бандити схопили і закатували. Після роз­гону з’їзду розпочалися репресії проти більшовиків і співчуваючих їм. У другій половині березня 1918 року в місто вдерлися австро-німецькі окупанти. Звенигород­ська більшовицька організація перейшла на нелегальне становище. Загарбники при­ступили до відновлення поміщицького землеволодіння і повернення поміщикам кон­фіскованого майна.

Незважаючи на жорстокий терор, народні маси піднялися на боротьбу проти оку­пантів та їхніх буржуазно-націоналістичних спільників. Боротьбу в тилу ворога вів великий партизанський загін, організований C. І. Петриковським (Петренком) із солдатів колишнього Дністровського полку і селян сіл Олександрівки і Нової Праги. Ввечері 25 березня 1918 року загін оточив і знищив біля Звенигородки військову частину окупантів. 26 травня 1918 року газета «Правда» писала, що в Звенигородці Київської губернії між місцевим населенням 'і німецьким гарнізоном відбулися сутички з приводу масового пограбування селян повіту та вивозу хліба до Ні­меччини^[20].

У першій половині червня 1918 року боротьба з окупантами набирає ще біль­шого розмаху. Все чоловіче населення Звенигородського повіту взялося за зброю^[21]. Це змушені були визнати й офіційні урядові особи. Так, у телеграмі міністерству закордонних справ Німеччини від 8 червня 1918 року німецький посол у Києві Мумм повідомляв про виступи в районі Звенигородки. А вже через два дні, 10 червня, він змушений був визнати, що події тут серйозніші, ніж офіційно пові­домлялося^[22].

Повстання в Звенигородському повіті розпочалося 3 червня 1918 року в м. Лисянці. Селяни під керівництвом більшовицького штабу розгромили німецько- гетьманський загін. 8 червня повстанці оточили Звенигородку, а наступного дня ово­лоділи містом, де був блокований ворожий батальйон з 400 німецьких солдатів. Сол­дати цього батальйону відмовилися боротися проти повстанців. На мітингу, який відбувся, вони вирішили передати свою зброю повсталим селянам. 14 червня під на­тиском переважаючих сил противника повстанці залишили місто і відступили до Ли- сянки. Штаб повстанців оголосив мобілізацію населення, і сили їх збільшилися до ЗО тис. чоловік. Як повідомляв начальник особливого відділу при штабі гетьмана, виступи населення повіту і міста Звенигородки були наслідком пропаганди більшо­виків серед селян^[23]. З липня 1918 року група озброєних селян знову зробила спробу захопити Звенигородку, але це не мало успіху.

Після вигнання німецьких окупантів владу захопили представники буржуазно-націоналістичної Директорії, і лише 4 березня 1919 року частини 2-ї Української ди­візії та кавалерійська група C. М. Штеменка визволили Звенигородський повіт від петлюрівців^[24]. 7-й Сумський полк та 1-й Звенигородський інтернаціональний баталь­йон^[25] ще певний час вели боротьбу проти численних банд, які безчинствували на околицях міста і в повіті.

Органом відновленої Радянської влади став військово-революційний комітет, який наклав на міську буржуазію контрибуцію в сумі 10 млн. крб.^[26]. 9 березня 1919 року було створено Звенигородську повітову колегію пропаганди, що проводила агітаційно-пропагандистську роботу серед населення міста і повіту. Колегія разом із ревкомом почала видавати газету «Комуна»^[27]. Основну увагу було зосереджено на створенні радянського апарату (комісаріатів та відділів ревкому), наділенні беззе­мельних та малоземельних селян землею, наданні допомоги фронту продовольством, 'боротьбі з куркульськими бандами на території повіту^[28]. З цією метою в квітні ство­рено загін самооборони.

13 квітня 1919 року в Звенигородці відбувся повітовий з’їзд Рад селянства, ро­бітників та червоного козацтва. У привітанні на ім’я голови Раднаркому з’їзд писав: «Перший з’їзд біднішого селянства, робітників і червоного козацтва Звенигородщини вітає Робітничо-Селянський Уряд України, висловлює йому повне довір’я і буде під­тримувати його в боротьбі за життя й добробут української бідноти»^[29].

В перші місяці існування Радянської влади в Звенигородському повіті почали виникати комуни й артілі. Першу' комуну (42 чоловіка) створено в Звенигородці в травні 1919 року. Повітова партійна організація, усвідомлюючи важливість кооперування селян, послала своїх представників на села^[30].

Трудящі міста приступили: до відбудови господарства. Але мирну працю порушу­вали куркульські банди. Так, 23 червня 1919 року банда кількістю в 500 чоловік, яка діяла в районі Звенигородки, намагалася захопити станцію Звенигородку, але була відбита. Щоб підірвати економічну основу місцевої буржуазії, ревком націона­лізував шкірообробний та цегельні заводи Омельянова. Поступово налагоджувалася робота радянських установ, закладів охорони здоров’я і народної освіти. Однак у се­редині серпня 1919 року Звенигородку захопили денікінці. У грудні місто визволене від ворога і в ньому остаточно відновлено Радянську владу.

Перебудова народного господарства і перехід до мирного будівництва зустрічали ряд перешкод. У повіті численні банди ще грабували мирне населення. 30 січня 1920 року банда Туза навіть зайняла Звенигородку^[31]. З метою посилення боротьби з куркульськими бандами ревком 5 лютого видав наказ про організацію повітової Ради для боротьби з бандитизмом і контрреволюцією^[32]. За допомогою частин Черво­ної Армії з бандитизмом у повіті булопокінчено.

13 червня 1920 року створено Звенигородський повітовий ревком, який спрямо­вував свою діяльність на організацію кооперативних товариств і виконання прод- розкладки^[33]. З 15 серпня в місті проводилася мобілізація чоловіків на Південно- Західний фронт. У перші дні на призовний пункт з’явились понад 3 тис. чоловік, всі вони прагнули швидше розгромити ворога і приступити до мирної праці^[34].

Влітку 1920 року під керівництвом партійної організації в Звенигородці створено комсомольську організацію, яка в серпні налічувала вже 15 чоловік.

Покінчивши з внутрішнім ворогом, трудящі міста активно включилися у відбу­дову народного господарства. 1922 року почали працювати чавуноливарний (засно­ваний 1912 року як вагранка для лиття металу), шкіряний заводи, а 20 жовтня силами трудящих пущено в дію першу чергу електростанції^[35]. В місті створено артілі промис­лового характеру: швейну, килимову, трикотажну, шевську, ткацьку.

Одночасно було зроблено перші кроки в кооперуванні селянських господарств. Великого поширення на цей час набуває споживча кооперація, яка забезпечувала населення товарами широкого вжитку, а також заготовляла сільськогосподарську сировину. Значну роль у зміцненні і зростанні кооперації відігравала агітаційно- масова робота, яку проводили серед населення комуністи і члени КНС.

Належна увага приділялася й культурно-освітньому будівництву. 1920 року ре­місниче училище реорганізовано в професійно-агрономічну школу. Розпочали роботу 5 шкіл першого ступеня, музична та художня школи. Відкрито бібліотеку й хату-читальню.

З ліквідацією волостей у 1923 році Звенигородка стала центром однойменного району, а з 1927 року її віднесено до категорії селищ міського типу. Районна пар­тійна організація, райком КП(б)У, райвиконком очолили боротьбу трудящих за успішну відбудову і дальший розвиток промисловості та сільського господарства.

Після відбудови :£оспода£отва в Звенигородці реконструйовано чавуно-ливар- ний завод, значно розширено і механізовано маслозавод, цегельні підприємства, державні млини, промислово-кооперативні артілі. 1926 року в селищі працювало З броварні, 7 млинів. На підприємствах розгортався рух за високопродуктивну пра­цю. Наслідуючи приклад О. Г. Стаханова, працівники маслозаводу В. Фенченко, І. П. Штанько, виконували денну норму на 130—140 проц. На заводі, крім масла,, почали виготовляти сир, молочний цукор, казеїн. Звенигородська автотранспортна контора у змаганні за краще використання техніки з 1936 по 1941 рік займала перші місця в Київській області.

Розвиваючи місцеву промисловість, партійні та радянські органи проводили ро­боту щодо перебудови сільського господарства. Протягом 1930—1931 pp. бідняцькі й середняцькі господарства об’єдналися в три артілі. Обробляти усуспільнену землю- допомагали механізатори Звенигородської машинно-тракторної станції, створеної 1930 року. Колективізація викликала загострення класової боротьби в селищі. Куркулі всіляко перешкоджали молодим колгоспам. Районна газета «Соціалістич­ний наступ» на своїх шпальтах викривала підступну діяльність ворогів колгоспного· ладу. Трудящі, підтримуючи курс партії на ліквідацію куркульства як класу, вели з ним рішучу боротьбу.

У 1937 році колгоспи Звенигородки, які мали 1807 га орної землі, перейшли на багатопільну сівозміну. Крім вирощування зерна, в їх господарствах значне місце належало також тваринництву, городництву й садівництву. Кожний колгосп мав по 2—3 тваринницькі ферми. З року в рік зростали й міцніли колективні господар­ства. 1939 року пересічний врожай зернових становив 14 цнт з га, наступного — 16_; центнерів. Виконувався план розвитку тваринництва.

Напередодні Великої Вітчизняної війни тут налічувалося 14 державних під­приємств обласного та республіканського підпорядкування і 11 промислових артілей, на яких працювало 3500 робітників.

1937 року Звенигородку було віднесено до категорії міст районного підпорядку­вання. На той час місто було частково радіофіковано і електрифіковано, почалося прокладання міського водогону, зросла кількість підприємств громадського харчу­вання та побутового обслуговування трудящих.

Значно розширилася мережа медичних, навчальних і культурно-освітніх закла­дів. У Звенигородці працювали лікарня, пологовий будинок, поліклініка, дитяча і жіноча консультації, інфекційна лікарня, дитяча поліклініка, чотири спеціалізо­вані диспансери, рентгенкабінет. 1937 року в місті відкрито 2 дитячі садки, де вихо­вувалося 76 малят.

У шести загальноосвітніх школах навчалося понад 3 тис. учнів. Готували кадри школа медсестер і сільськогосподарський технікум.

Велика культурно-освітня робота проводилася в клубі, районній бібліотеці, було відкрито кінотеатр. З 1938 року видавалася районна газета «Більшовицька трибуна», де висвітлювалося економічне, політичне і культурне життя міста та району.

22 червня 1941 року фашистська Німеччина напала на нашу Батьківщину. По­над три тисячі жителів міста були мобілізовані на фронт. 29 липня фашисти вдер­лися в Звенигородку. За час тимчасової окупації міста гітлерівці замучили й розстрі­ляли в катівнях гестапо 2127 радянських громадян, серед них 70 комуністів, 444 ком­сомольців. На каторжні роботи до Німеччини відправлено з міста і району 4894 хлоп­ців і дівчат^[36]. Окупанти силою примушували населення здавати сільськогосподарську сировину й харчові продукти. Гітлерівці з перших днів окупації проголосили т. зв. закон про трудову повинність. Це, по суті, було запровадження примусової праці. За найменшу провину фашисти жорстоко розправлялися з населенням.

Але і в цих жахливих умовах радянські люди продовжували боротьбу. Житєлї міста саботували розпорядження німецьких властей, вступали до партизанських за­гонів, що діяли на території району.

Весною 1943 року за завданням Київського підпільного обкому партії в районі створено підпільний райком партії на чолі з М. П. Сергеєвим, О. С. Посошенком та О. І. Нечаєвим^[37]. Під їх керівництвом у Звенигородці почали діяти підпільні групи на морсо-соковому заводі, в лікарні, МТС, на млинзаводі № 8 та в ряді сіл. В складі підпільних груп налічувалося 57 чоловік. Патріоти псували машини, лінії зв’язку, електропередачі, організовували диверсії на перегоні Шпола—Звенигородка та вузькоколійній лінії Водяники — Звенигородка, розбирали залізничну колію, здо­бували і роздавали населенню зброю. Член підпільної групи на Звенигородсько­му плодозаводі В. Устинов у 1942 році насипав отрути в повидло, призначене для фронту^[38].

З наближенням радянських військ до Звенигородки підпільники збирали і пере­давали радянському командуванню цінні відомості про переміщення німецько-фа­шистських військ, рятували радянських людей від фашистської каторги, допомагали звільненню військовополонених, не давали можливості вивезти до Німеччини облад­нання підприємств та трактори, що залишилися в Звенигородській МТС^[39]. Член під­пільної групи — інженер млинзаводу № 8 В. Д. Ізмайлов запобіг підготовленому гітлерівцями вибуху заводу^[40]. Патріоти вели велику агітаційну роботу серед населен­ня міста і району, підтримували зв’язки з підпіллям Городища та Черкас. На тери­торії Звенигородського району активно діяв партизанський загін ім. Кутузова, який провів до 40 бойових операцій. Під час завершення оточення радянськими військами фашистського угруповання під Корсунь-Шевченківським партизани контролювали шлях Лисянка—Звенигородка^[41].

28 січня 20-й гвардійський танковий корпус під командуванням генерал-лейте­нанта І. Г. Лазарева досяг Звенигородки. Першими ввійшли до міста частини 155-ї і 8-ї гвардійських танкових бригад 2-го Українського фронту. Назустріч їм із заходу прорвалися воїни 233-ї танкової бригади 1-го Українського фронту^[42]. На озна­менування цієї події в Звенигородці встановлено пам’ятник-монумент — танк і стелу з зображенням зустрічі воїнів 1-го та 2-го Українських фронтів.

3 лютого 1944 року столиця нашої Батьківщини Москва 20 артилерійськими залпами з 224 гармат салютувала військам, які прорвали оборону німців і завершили оточення великого угруповання ворога. За успішне виконання завдань по знищенню ворога в Корсунь-ІПевченківській битві присвоєно найменування «Звенигородських» 69-й гвардійській стрілецькій дивізії, 94-й гвардійській стрілецькій дивізії, 5-й гвар­дійській повітрянодесантній дивізії, 62-й гвардійській стрілецькій дивізії, 1-й гвар­дійській повітрянодесантній дивізії та 20-му танковому корпусу^[43].

825 жителів міста загинуло на фронтах Великої Вітчизняної війни, 1116 звени- городців нагороджено орденами і медалями СРСР. На правому березі Гнилого Тікичу, на пагорбі Слави, споруджено меморіальний пам’ятник полеглим воїнам, які визволяли місто від німецько-фашистських загарбників, та жителям міста, що заги­нули в боротьбі за незалежність нашої Батьківщини.

З перших днів визволення трудящі під керівництвом партійних і радянських органів взялися за відбудову міста, промислових підприємств і колгоспів. Завдяки героїчним зусиллям трудящих протягом 1944 року один за одним ставали до ладу підприємства. У травні вступили в дію маслозавод, плодозавод, чавуноливарний і борошномельний заводи, у червні — Звенигородський відділ автоперевезень. На кінець листопада в місті працювало 16 підприємств місцевої промисловості, які виробили на цей час продукції на 2 млн. карбованців.

Відроджувалося і сільське господарство. В квітні 1944 року розпочала роботу Звенигородська МТС. Комуністи очолили важливі ділянки роботи на відбудові та реконструкції майстерень, під час ремонту сільськогосподарських машин. Почали працювати три колгоспи Звенигородки: ім. Ворошилова, ім. Котовського та ім. Ста­ліна. Обробіток землі у післявоєнну весну проводився без техніки, вручну. На поля виходили в основному жінки і підлітки. Долаючи труднощі, колгоспники успішно справилися з сівбою, але зібраний з кожного гектара врожай становив пересічно по 5—6 цнт зернових.

Протягом березня—квітня 1944 року в місті було налагоджено роботу мережі торговельних підприємств, медичних, культурно-освітніх закладів, шкіл, пошти і телеграфу. З перших днів визволення почала виходити районна газета «Більшовиць­ка трибуна», яка з листопада 1944 року видавалася під назвою «Прапор перемоги».

На початку 1948 року Звенигородська МТС одержала з братніх республік 5 сно­пов’язалок, 2 молотарки, машинний парк поповнився потужними дизельними трак­торами. На зведення нових господарських будівель держава відпустила 2 млн. крб. кредиту^[44]. Завдяки допомозі держави, братніх союзних республік та самовідданій праці трудящих, колективи підприємств і колгоспів Звенигородки 1948 року досягли довоєнного рівня випуску продукції. Протягом 50—60-х років промислові підприєм­ства були реконструйовані та обладнані новою технікою. На маслозаводі встановлено нове устаткування безперервнопотокового збивання масла, повністю завершено меха­нізацію всіх трудомістких робіт, що дозволило підвищити продуктивність праці на 31 процент^[45].

У 1959 році приміські сільськогосподарські артілі злилися з сусідніми колгос­пами сіл Стебного й Озірної.

1952 року на річці Гнилому Тікичі розпочалося будівництво міжколгоспної ГЕС, яке завершено в 1959 році. На околицях міста у 1953—1957 роках споруджено 4 цегельні заводи, що забезпечили потреби міста і району в цеглі, створено «Міжкол­госпбуд». У 60-х роках у Звенигородці виникли дві будівельні організації.

Промислові підприємства міста працюють на сировині, що її забезпечують 24 колгоспи району. Продукція, вироблювана чавуноливарним, плодоконсервним, маслосирним, борошномельним, цегельно-черепичними заводами, іде в усі кінці країни. Готуючись гідно відзначити 100-річчя від дня народження В. І. Леніна, робітники промислових підприємств міста виконали план восьмої п’ятирічки і дали країні понад план на 5,6 млн. крб. продукції. П’ятирічні завдання перевиконали райпромкомбінат, маслосирзавод, побуткомбінат, «Міжколгоспбуд». 1971 року керуючого виробничим відділом «Міжколгоспбуду» секретаря парторгані- зації М. М Назаренка, інженера райоб’єднання «Сільгосптехніки» О. І. Перекупка — нагороджено орденом Жовтневої Революції. Ордена Трудового Червоного Прапора удостоєні слюсар О. Ф. Буржинський і майстер маслосирзаводу і Η. П. Гаркуша, електрозварник «Сільгосптехніки» А С. Попович, машиніст Звенигородської ГЕС Ф. П. Шульженко, всього 12 чоловік.

Підприємства міста постійно надають шефську допомогу колгоспам району в ме­ханізації трудомістких робіт, будівництві культурних і господарських приміщень. Провідна роль у цьому належить райвідділенню «Сільгосптехніки» та «Міжколгосп­буду».

На промислових підприємствах, в установах та навчальних закладах приклад у роботі показують комуністи і комсомольці. У Звенигородці налічується понад 1150 членів КПРС і 1,9 тис. комсомольців. Велику роль у житті міста відіграє Зве­нигородська міська Рада депутатів трудящих. 49 робітників, 24 службовці, 7 колгосп­ників — такий депутатський склад Ради. Серед них — 32 жінки. Міська Рада сприяє дальшому розвитку міста, підвищенню добробуту і культури трудящих. 1969 року вона звернулася з закликом до ви­конкомів сільських і селищних Рад району та всіх трудящих області, розгорнути соціалістичне змагання за дальше впорядкування і зразковий громадський стан населених пунктів області. Міська Рада депутатів трудя­щих керує державним, господарським і соціально-культурним будівницт­вом, спрямовує діяльність підпри­ємств, установ та організацій на ус­пішне виконання планів і зобов’язань перед державою. Бюджет міської Ра­ди на 1972 рік виріс у порівнянні з 1966 роком більше, як на 200 тис. крб. і становить 551 066 крб., у т. ч. на освіту—225 500 крб., на охорону здоров’я 80414 карбованців.

Партійні і радянські органи ба­гато уваги приділяють житловому та культурному будівництву міста. В ро­ки сьомої п’ятирічки в місті розгор­нулося індивідуальне будівництво, внаслідок чого воно зросло на 14 но­вих житлових кварталів. Закінчено електрифікацію та радіофікацію Зве­нигородки. Протягом 1965—1971 pp. місто прикрасили двоповерховий універмаг, готель, будинок колгосп­ника. Вулиці забруковано, заасфаль­товано 104 тис. кв. метрів шляхів, 18 тис. кв. метрів тротуарів; мережа водогону зросла на 500 метрів. Місто освітлюють понад 480 ртутних, люмінісцентних та електричних ламп. Силами громадськості закладено дендропарк на честь 150-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка. На центральній площі міста встановлено пам’ят­ник творцю Радянської держави В. І. Леніну.

Міське споживче товариство має 42 магазини, працюють 7 їдалень, ресторан, 4 кафе, комбінат побутового обслуговування.

Місто, крім залізничного, зв’язано повітряним транспортом з Києвом, Черка­сами, Уманню. 6 регулярне автобусне сполучення не тільки з населеними пунк­тами району і області, а й Кишиневом, Одесою, Вінницею. Ці лінії обслуговують близько 70 автобусів.

З кожним роком зростає мережа лікувальних закладів. У місті є райлікарня, дитяча й інфекційна лікарні, поліклініка, 5 спеціалізованих диспансерів, санітарно- епідеміологічна станція, поліомієлітний санаторій, що мають 230 ліжок. На місце­вих мінеральних водах, які мають цілющі властивості, споруджено санаторій «Ра­дон». 15 лікарів та 113 чоловік середнього медичного персоналу обслуговують насе­лення. 628 малюків виховуються в комбінаті «Берізка», дитсадку та двох яслах.

Значних успіхів досягнуто в галузі народної освіти. В чотирьох середніх, трьох восьмирічних школах 3481 учня навчає 252 вчителі. За добре поставлену навчально-виховну роботу підростаючого покоління вчительку середньої школи-інтернату Р. Є. Теліженко нагороджено орденом Жовтневої Революції. З 1955 року розпочала працювати музична школа. Робітнича молодь відвідує вечірню школу. Спеціалістів сільського господарства готує сільськогосподарський технікум, де навчається 690 учнів. В спецшколі майстрів сироваріння здобувають профе­сію понад 130 чоловік.

Своє дозвілля звенигородці проводять у будинку культу­ри, де створено багато гуртків художньої самодіяльності. Хоровому колективу присвоєно звання народної хорової капе­ли. В репертуарі чимало пісень на твори їх земляка Тараса Шевченка. В місті 12 бібліотек з книжковим фондом понад 60 тис. томів; широкоформатний кінотеатр. Для любителів спорту обладнано 2 стадіони.

Трудовими зусиллями трудящих місто перетворюється на один із значних промислових і культурних центрів області. В дев’ятій п’ятирічці в Звенигородці заплановано побудувати деревообробний цех райпромкомбінату, пивзавод, середню шко­лу на 1200 місць, музичну школу на 600 місць, поліклініку, спортшколу.

Із Звенигородкою пов’язані дитинство і зріла діяльність ви­датного українського радянського вченого-філолога, сходознав­ця, історика, перекладача, письменника, одного з перших ра­дянських академіків АН УРСР (з 1919 року), заслуженого діяча науки УРСР А. Ю. Кримського (1871—1942 pp.). У місті народився Ю. С. Кобилецький, український радянський літературознавець, професор Київського педа­гогічного інституту ім. Горького, член Спілки письменників України.

Звенигородці свято шанують пам’ять про свого земляка — Великого Кобзаря. Вони оберігають місця, що зв’язані з перебуванням Т. Г. Шевченка в місті, на одній із площ поету встановлено гранітний пам’ятник.

При в’їзді до Звенигородки з черкаського напрямку височить стела, на якій відображено картини минулого та сучасного міста.

Старовинне місто Звенигородка переживає другу молодість. Його історія є ча­стиною історії-нашої Батьківщини. Велика Жовтнева соціалістична революція від­крила широку дорогу для росту і процвітання економіки і культури Звенигородки.

Звенигородка сучасна

 На території м. Звенигородка розташоване підприємство - ВАТ «Звенигородський сироробний комбінат», яке виготовляє широкий асортимент молочних виробів. Серед них - сир «Звенигородський», відомий не тільки в Україні, а й далеко за її межами.

У місті діють 4 будівельні організації, здатні виконувати будівельні роботи на суму близько 8 млн гривень. Найбільше з них - ПП «Райагробуд», яке виконує комплекс загальнобудівельних робіт на об'єктах соцкультпобуту, промислового і сільськогосподарського будівництва, а також спеціальні види робіт.

У Звенигородці працюють 7 загальноосвітніх шкіл; 6 дошкільних закладів; філія Східноєвропейського університету; професійно-технічне училище № 16.

В даний час в місті діє районний Будинок культури імені Т.Г. Шевченко.

Звенигородська центральна районна лікарня має у своєму розпорядженні стаціонарне відділення, в поліклініці надаються послуги лікарів дев'ятнадцяти спеціальностей.

Основними напрямами економічної діяльності можна вважати сільськогосподарське виробництво; переробну, харчову промисловість; лісове господарство; профтехосвіту; будівництво; торгівлю.

25 червня 2011 за ініціативою благодійної ініціативи «Героїка» в місті було урочисто освячено і відкрито Пам'ятний знак воїнам Армії УНР.

Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии

Звенигородка, город находится в середине своего уезда на перекрестке трех почтовых дорог на города: Таращу, Умань и Новомиргород От Киева отстоит в 187 верстах. Расположен при речке Гнилом Тикиче, при впадении в оный двух ручьев: Звенигорода и Погибной. В 3-х верстах от города близ деревни Гузовки есть конусообразная гора, называемая Звенигорой высотой до 65 саженей, и в окружности до 130. Говорят, что эта гора насыпана руками  человеческими. С трех сторон она окружена болотом, а вдоль скатов сделан искусственный на нее въезд. Вершина ее покрыта кирпичным мусором, между коим попадаются обломки каменных плит. Говорят, что древний Звенигород был расположен около описанной горы, а на самой вершине ее стоял замок На одной из его башен висел колокол (звон по малороссийски), которым жители города созывались в нужных случаях, почему и город назван Звенигородом.
В древних летописях часто упоминается город Звенигород и не подлежит сомнению, что во многих случаях должно разуметь нынешнюю Звенигородку, хотя исследователи польского направления стараются доказать, что город этот возник во времена польского владычества, а упоминаемого в летописях Звенигорода ищут в разных местах, даже под самими стенами Киева. Некоторые намеки о позднейшей участи Звенигорода заключаются в привиллегии, выданной городу Звенигорода королем Станиславом Августом в 1792 году. Там говорится, как бы в подтверждение тождества Звенигорода летописцев с нынешней Звенигородкой, что некогда замок Звенигородский с принадлежавшим к нему городом, находясь между городами Брацлавом, Черкасами и Каневом, давал совместно с прилежавщими деревнями подводы, едущим из Брапдава в Киев послам, но что в последствии он был разорен Татарами и оставался в запустении до 1545 года, когда по просьбе Брацлавских мещан, жаловавшихся на отягощение их подводной повинностью, Звенигородский замок вновь выстроен, чтобы служить переменной станцией для проезжающих на обывательских подводах и для защиты местности К концу того же столетия заселился вновь и город, а жители его получили привиллегии, в последствии ими утраченные. Так как города, особенно Русские, по понятиям того времени, считались коронными имениями, доходы которых должны идти на содержание шляхетских родов, то Звенигорода переходила по королевским грамотам во временное владение многих польских фамилий Так в 1628 году король Сигизмунд Август отдал ее в пожизненное владение каштеляну Галицкому Козаковскому. Тогда этот город входил в состав Корсунского старосгва и вместе с ним в 1630 году поступил во владение Даниловича. В 1639 году Звенигородский ключ с городом утвержден за женою Богуславского старосты Козаковского Анной, из Потоцких. Двадцать лег спустя, в 1659 году, Звенигорода с ключем пожалована в потомственное владение полковнику Выговскому — сыну гетмана малороссийского Ивана Выговского, за принятие латинской веры и за содействие полякам под Киевом против Московских войск. Выговский переуступил Звенигородское имение коронному хорунжему Яблоновскому; жена Яблоновского Теофиля передала Феликсу Солтыку. От Солгыка Звенигородка перешла к Потоцкому, в фамилии коего Русским уже правительством Звенигородское староство оставлено с 1803 года, в пятидесятилетнем эмфигеутическом владении, которое прекратилось в 1853 году 16-го августа. Впрочем, Звенигородка исключена была из частного владения еще в прошлом столетии; и в 1799 году наименована уездным городом вместо Калниболот. В ревизии 1765 года Звенигородка описывается следующим образом: «замокь кругомъ обнесень дубовымь частоколомъ; при воротахь казармы для козаковъ и ареапантовь, покрьтыя землей, а на нихь башня для стражи. Напротивь воротъ строеніе покрытое лубами, кладовая дубовая сь балкономъ для обороны отъ гаидамаковь; конюшня и возовня покрыты землей. Въ местечкзь евреевь нетъ кромгъ орендаря; избъ 134. Доходь староства 30,682 злотыхъ, а сь местечка 20,089.» Герб данный городу в привиллегии 1792 года основан на вышеприведенном предании о Звенигоре и изображает гору, окруженную частоколом, а на ней воина с обнаженным мечем  в одной руке и с щитом в другой. На щите виден крест.
Ныне Звенигородка занимает пространства 5668 десятин, домов имеет до 600, из коих только 6 кирпичных. Жителей обоего пола: православных 4620, римских католиков 271, раскольников 47, евреев 2341. Городской доход простирается до 5000 рублей, запасного капитала город имеет 30000. Торговля и промышленность в руках евреев. По ревизии числилось в Звенигорода купцов из христиан 10, евреев 36, граждан 144, мещан христиан 2700, евреев 715. Мещане из христиан занимаются большей частью земледелием на городских землях. В городе есть небольшое раскольническое (беспоповцы) общество, живущее особняком. Оно образовалось в 1797 году приходом сюда из деревни Лисгвина, близ Корсуня, до 100 человек. Половина из поселившихся первоначально раскольников приняли в разное время православие. Остальные, по видимому, готовы вступить в общение с церковью.
Соборная церковь во имя Преображения Господня, каменная, построена в 1820 году тщанием протоиерея Иоанна Радзимовского, при помощи прихожан и посторонних благотворителей Прежняя деревянная Преображенская церковь, как видно из визиты 1741 года Корсунского деканата, была построена в 1706 году на другом месте. Приходских дворов, равно как и Успенская, имела во время визиты 50. Священники обеих существовавших тогда церквей Леонтий Микитович и Павел Григорович посвящались в Переяславле и получили впоследствии презенты от княгини Яблуновской, в Заваловке, в 1739 году. Причт соборный получает содержание как жалованьем от казны по штатам для уездных соборов определяемым, так и от земли, коей собору принадлежит 33 десятины.
Успенская приходская церковь деревянная, построена, как видно из той же визиты в 1700 году. Причт ее получает жалованье по 5-му классу сельских церквей; земли имеет также 33 десятины.
Еще в ХVІІІ веке существовала и третья церковь во имя сошествия Святого Духа, на месте близ нынешних присутственных мест, обозначенном прежде особым памятником, который недавно разрушен евреями.
В городе есть латинский костел, построенный при бывших в Звенигорода польских старостах около 1766 года. Староста Феликс Салтык щедро снабдил его фундушем. При костеле прежде находилась латинская семинария. В пользование ксендза отведено казенной земли 30 десятин. В костеле находится образ преподобного Антония Падуанского, признаваемый латинянами чудотворным.

Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона

Звенигородка — у. г. Киевской губ., при р. Гнилом Тикиче. Название города объясняют тем, что прежде он находился на высокой горе, в 7 верстах от теперешнего его местоположения; там стоял замок с колокольнею, с которой звонили в случае появления неприятелей. З. замок был разрушен татарами и возобновлен в 1545 г. З. стала уездным гор. в 1796 г. Жит. 13127. Правосл. 6872, раскольников 151, римско-католиков 194, евреев 6272 и т.д. Дворян 1010, духовных 36, купцов 104, мещан 10347. и т. д. Городских расходов 37678 руб., в том числе на содержание город. управления 8063 р., на народное образование 1166 р., на благотворительную часть 680 р., на врачебную 360 р. Фабрик и заводов 7 (мельн. 2, винокуренно-дрожжевой зав. 1, пивомедоваренных 2 и кирпичных 2). Торговля незначительна. Больница, мужское и женское 2-классные училища, библиотека, типография, книжная лавка, еврейская богадельня.
З. уезд занимает, по статистическим исследованиям министерства внутренних дел, 289381 дес. Поверхность у. волнистая. Высшие точки при с. Репки 799 ф. и при с. Федюкове 788 ф. Почва у. черноземная, но в северной части попадается песок, смешанный местами с черноземом. В у. находится гранитные каменоломни при с. Воронове и Василькове. В 1890 г. добыто гранита 263 кв. саж. При с. Каетановке добывается жерновой песчаник. Белая глина попадается по всему у. и идет для окраски крестьянских домов. Лучшая глина около с. Юрковки и Новоселицы. Каменный уголь добывается в с. Екатеринополе; в 1890 г. его добыто 693300 пд. Главная р. у. Гнилой Тикич, с притоками Поповка, Шпола и Россоховатка. По исследованию 1880 г., всех лесов было у владельцев 24901 дес., у крестьян 220 дес. Всех жителей в у. 236280. Православных 213652, евреев 17797, рим.-католиков 1010. Крестьян 194806, дворян 798, духовных 1431, купцов 159, мещан 16871, военного звания 18312. Всех населенных мест (1887) 557. У крестьян в 219 селениях было 24926 дворов, с 27256 жилыми строениями. Жители занимаются, главным образом, хлебопашеством. В 1881 г. 73 дворянина имели 113946 дес. земли, 3 купца 757 дес.; у трех владельцев было 42941 дес., свыше 1 т. дес. было у 27 влад., от 500-1000 д. — у 16. Крестьянам в 1878 г. принадлежало 146706 д. надельной земли. У частных владельцев было пахотной земли 86073 дес., огородной 3387 дес., лугов 5617 дес., выгонов 1474 дес. У крестьян было пахотных земель 113498 дес., огородной 20299 дес., луговой 5097 дес., выгонов 3667 дес. В 1881 г. было под рожью 24829 дес., под ячменем 12702 дес., под гречихою 6692 дес., под овсом 18110 дес., под просом 12894 десятины. В последнее время в у. развился посев свекловицы. В 1885 г. под свекловичными плантациями было 6790 дес., и собрано с них свекловицы 814298 берковц. Урожай на некоторых плантациях доходил до 175 бер. с дес. В у. 6 сахарных заводов, с оборотом 2772280 р. Под рапсом у владельцев было 1238 дес. Больших садов в у. немного. Промышленный характер в 1885 г. имели 4 сада величиною от 5 до 8 дес. В 1892 г. было лошадей у помещиков 7379, у крестьян 16356, у горожан 704. В у. 2 конских завода. Рогатого скота 34907 гол., свиней 30520, овец простых 86021 шт., коз 1016. В 1884 г. торгующих было 1236 чел., арендующих земли 267, ремесленников 1566, занимающихся питейной торговлей 343, извозчиков, поденщиков и чернорабочих 10704, занимающихся умственным трудом 815. 3 дрожжевых, винокуренных и водочных зав., с оборотом в 1525330 р., 1 кирпично-изразцовый, 1 механический и т. д. Одно двухклассное училище и 9 одноклассных, не считая церковно-приходских школ и школ грамотности. Больницы были в 2 селах, при 4 сахарных зав. и 3 экономиях, а приемные покои — еще в 4 местах. У. делится на 3 стана и 4 благочинных округа. В у. 7 местечек, в которых есть мещанские управы. Много курганов, городищ, валов и других памятников старины.

Література та джерела

[1] Л. Похилевич. Сказания о населенных местностях Киевской губернии, стор. 377.

^[2] Географическо-статистический словарь Российской империи, т. 2. СПб., 1865, стор. 264.

^[3] Статистическое описание Киевской губернии, ч. 1, стор. 449.

^[4] Архив Юго-Западной России, ч. 5, т. 1. К., 1869, стор. 558-564.

^[5] Полное собрание законов Российской империи, т. 25. СПб., 1830, стор. 26.

^[6] І.С. Слабеєв. З історії первісного нагромадження капіталу на Україні, стор. 72-73.

^[7] Статистическое описание Киевской губернии, т. 1, стор. 452.

• Н. Задонский. Денис Давыдов, кн. М., 1962, стор. 64.

^[9] И. А. К рыл ов. Сочинения, т. 1. М., 1969, стор. 12.

^[10] Київський облдержархів, ф. 2, он. 1, спр. 44 134, арк. 17; спр. 44 166, арк. 1, 5, 7.

^[11] Там же, ф. 804, on. 1, спр. 304, арк. 442, 752.

^[12] Революція 1905—1907 років на Україні, стор. 171-172.

^[13] Журн. «Комунар» (Київ), 1925, № 15, стор. 78.

^[14] ЦДІА УРСР у Києві, ф. 442, оп. 856, спр. 246, арк. 10.

^[15] Там же, оп. 664, спр. 96, ч. 1, арк. 231-232.

^[16] ЦДІА СРСР, ф. 1290, оп. 5, спр. 191, арк. 1-7, 306; Памятная книжка Киевской губернии

на 1910 год. Κ., 1909, стор. 143, 149.

^[17] Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні, т. 2, стор. 15-16..

^[18] До історії більшовицьких організацій на Черкащині, стор. 121.

^[19] Черкаський облдержархів, ф. Р-345, оп. 1, спр. 2, арк. З, 12.

^[20] Трудящі Черкащини в боротьбі за владу Рад 1917-1920 pp., стор. 101 -102.

^[21] Газ. «Беднота» (Черкаси), 15 червня 1918 р.

^[22] Крах германской оккупации на Украине. (По документам оккупантов). М., 1936, стор. 168-170.

^[23] Трудящі Черкащини в боротьбі за владу Рад 1917-1920 pp., стор. 111 -119.

• ЦДАЖР УРСР, ф. 103, on. 1, спр. 2, арк. 195.

^[25] І. К. Рибалка. Розгром буржазно-націоналістичної Директорії на Україні, стор. 156.

^[26] Черкаський облдержархів, ф. Р-191, on. 1, спр. 9, арк*. 1-6.

⁸ АІІП ЦК КП України, ф. 1, оп. 4, спр. 133, арк. 13.

^[28] Радянське будівництво на Україні в роки громадянської війни (1919-1920). Збірник доку­ментів        і матеріалів. Κ., 1957, стор. 529, 557., .

^[29] Газ. «Більшовик» (Київ), 17 квітня 1919 р.

^[30] Газ. «Вісті» (Звенигородка), 2 липня 1920 р.

^[31] Центральний державний архів Радянської Армії (далі — ЦДАРА), ф. 102, оп. З, спр. 97,

арк. 43, 45.

^[32] ЦДАЖР УРСР, ф. 2360, оп. 1, спр. 12, арк. 64-71.

• Київський облдержархів, ф. Р-1, оп. 2, спр. 16, арк. 93-95; спр. 146, арк. 2.

^[34] Гражданская война на Украине 1918-1920, т. З, стор. 401.

^[35] Черкаський облдержархів, ф. Р-189, оп. 1, спр. 45, арк. 192, 193, 285, 292.

^[36] Черкаський облпартархів, ф. 354, on. 1, спр. 14, арк. 39-43.

^[37] Черкаський облпартархів, ф. 4619, оп. 8, спр. 146, арк. 3.

^[38] Там же, арк. 12-13.

^[39] Там же, ф. 354, оп. 1, спр. 57, арк. 2, 7.

^[40] Там же, ф. 4619, оп. 8, спр. 144, арк. 3.

^[41] Там же, арк. 16.

^[42] Корсунь-Шевченківська битва. Κ., 1968, стор. 17.

^[43] Там же, стор. 29, 282.

^[44] Газ. «Прапор перемоги» (Звенигородка), 18, 25 січня 1948 р.

^[45] Газ. «Прапор перемоги», 26 серпня 1955 p., 19 лютого 1956 р.