Історія міста Городище

Історію міста Городище онлайн-газета «Новини Черкас» зібрала з радянських та сучасних джерел. Деякі події трактуються істориками по різному, але ми залишаємо все як є.

Городище у радянській історії

І.С. Посовень

Із видання «Історія міст і сіл Української РСР», том 24 – «Черкасько область»

Інститут Історії Академії Наук УРСР, Київ, 1972

Городище - місто районного підпорядкування, центр району, залізнична станція на магістралі Київ-Дніпропетровськ. Населення - 16,3 тис; чоловік (за даними 1971 року).

Місто розкинулось на гірських берегах річки Вільшанки, правої притоки Дніпра. Виросло на терені давнього поселення гродища, рештки якого зберігалися до кінця XIX ст. Перша писемна згадка про Городище належить до XVI ст.

Поселення часто зазнавало ворожих нападів. 1527 року воно було спалене тата­рами. Відродилося лише через 106 років. Але розвивалося повільно. Земля родила погано, бо була переважно кам’яниста. Селяни жили бідно, хоч своєю працею (зай­малися бджільництвом, скотарством, виготовляли фарбу для сап'яну) давали великі прибутки власнику села Конецпольському.

Панські здирства викликали обурення городищенців. Коли спалахнула визволь­на війна під проводом Богдана Хмельницького, вони активно в неї включилися.

А після перемоги над польсько-шляхетським військом 16 травня 1648 року під Кор­сунем козаки з допомогою повсталого місцевого населення вигнали Конецпольського. 1649 року Городище стало сотенним містечком Черкаського полку.

У червні 1664 року козаки під проводом Івана Сірка разом з російськими вій­ськами, очолюваними Г. Косоговим, розгромили під Городищем татарські полчища^[1]. Після Андрусівського перемир’я 1667 року Городище у складі Правобережної України відійшло до Польщі.

У другій половині XVII - на початку XVIII ст. воно переходило від одного власника до іншого, які сварилися з сусідами за межі своїх володінь, намагалися якнайбільше нажитися за рахунок селян. Про посилення поміщицького гніту, на­ціональних і релігійних утисків свідчить скарга жителів села від червня 1767 року до переяславського епіскопа, де, зокрема, йшлося про те, що кріпаків піддають ті­лесним покаранням, відбирають у них худобу, православним нав’язують уніатство^[2].

Народний гнів наростав. Городищенці стали учасниками Коліївщини 1768 року, під час якої вони визволили містечко від польських феодалів, на деякий час позбув­шись їхнього гніту.

Після возз’єднання Правобережної України з Лівобережною в складі Росії 1793 р. Городище стало волосним центром Черкаського повіту. 1794 року в ньому налічувалося близько 3,7 тис. жителів. Кількість населення зростала за рахунок прийшлих селян, які осідали тут, працюючи на добуванні граніту й лабрадориту, на цегельному й винокурному заводах. 1848 року брати К. і Т. Яхненки та Ф. Симиренко заснували тут цукроварню, що 1859/60 року виробила близько 400 тис. пудів цукру. 1860 року в Городищі у 1101 дворі проживало близько 7 тис. жителів^[3]. На таку кількість населення існувала невеличка лікарня на кілька койок при цукро­варні.

Одним з перших навчальних закладів стала т. зв. ланкастерська школа на 30 місць, відкрита 1822 року в поміщицькому маєтку. Вона готувала дітей для праці в панській економії. 1856 року при цукроварні прийняло перших 95 учнів міністер­ське училище. Однак ці навчальні заклади не могли задовольнити прагнення жителів містечка до освіти. 1861 року почала працювати парафіяльна школа.

Реформа 1861 року істотно не вплинула на становище селян. Вони одержали в подвірне користування на одну ревізьку душу 3 дес., або 8436 дес. на 23 845 чоловік населення Городища і Млієва. Поміщикам залишилось понад 40 тис. десятин. Ошукане селянство всіляко заперечувало проти такого пограбування. 1862 року штабс-офіцер корпусу жандармів у Городищі повідомляв губернатора: «Всі селяни княгині Воронцової рішуче відмовляються від будь-яких умов підписання уставних грамот». Поміщиця викликала дві роти Олексопольського та 3-го баталь­йону Кременчуцького піхотних полків і шляхом екзекуцій примусила селян ско­ритися^[4]. Проте боротьба не припинялася. Про це свідчать потрави посівів, що нале­жали поміщиці Балашовій^[5]. Остання, володіючи 9 тис. десятинами, одержувала від оренди землі близько 20 тис. карбованців на рік, а селянам платила за поденщину - чоловікам - по 25-30 коп., жінкам - 15-20 коп. За мізерні гроші, а то й безплат­но, діти збирали на бурякових плантаціях жуків, хробаків, зрізували бур’ян.

Після реформи посилилося зростання продуктивних сил. Розширювався цук­ровий завод, де 1867 року працювало 750 робітників. Поруч виріс механічний за­вод, що виготовляв устаткування для цукроварень. Ці підприємства потребували багато робочих рук. Щороку 150 тис. підвід цукрових буряків та 40 тис. підвід дров возили селяни на заводи.

Значна частина городищенців займалася, як і в попередні століття, чумацтвом.

Нелегку долю городищенського чумака змалював П. П. Гулак-Артемовський:

Як з Городищ чумак, пішовши у Крим за сіллю, в дорозі нидіє двадцяту вже неділю,

Обшарпався до рубця, в коломазь обліпився...

Терпить нужду й біду, пропасницю й гостинець.

У 1876 році біля залізниці, спорудженої того ж року, виріс ще один, устатко­ваний машинами та механізмами, Маріїнський цукрозавод^[6]. Тут працювало понад 1000 робітників. 1887 року завод Яхненків-Симиренка, не витримавши конкуренції, припинив існування.

Чимало робітників працювало на цегельному і пивомедоварному заводах, на 2-х млинах, 2-х олійницях та інших дрібних підприємствах. Нелюдські умови праці, експлуатація, а також революційна ситуація, що наростала в країні, пробуджували класову свідомість пролетарів. Цьому сприяло також те, що 1904 року на кера­мічному й цукровому заводах розповсюджені брошури: «Промова Петра Заломова на суді 28 жовтня 1902 року», «Що таке політична свобода», «Чому царський уряд затіяв війну»^[7].

Слідом за робітниками революціонізувалися й селяни. 24 квітня 1905 року на сільському сході городищенець І. Д. Мусієнко запропонував вимагати від поміщиці по 2 десятини на кожного чоловіка^[8]. Восени того ж року близько 800 селян на мі­тингу поблизу станції Воронцове-Городище обговорювали питання про розподіл поміщицької землі. 4 червня 1906 року селянський сход вирішив не сплачувати по­датки. Викликаний властями кінний військовий загін, розганяючи селян, топтав їх кіньми, бив шаблями. Одного селянина було вбито, 11 поранено^[9].

Становище селян Городища ще більш погіршила столипінська реформа. 1912 року в 69 господарств не було землі; у 49 з них - худоби (лише один двір мав коня). З 517 господарств, що володіли ділянками до 1 десятини, 216 - не мали худоби, 25 тримали по одному коню. З 726 господарств, що володіли від 1 до 2 де­сятин, 307 були без худоби, 41 - з тягловою робочою силою^[10]. Обездолені селяни шукали роботи не тільки на підприємствах міста, а й масами виїжджали. Якщо 1908 року з Городищенської волості пішло шукати заробітків 1333 чоловіка, то через 2 роки - майже 1600.

Після поразки революції 1905-1907 pp. у Городищі діяла революційна група, очолена сином місцевого селянина У. П. Жуком (1887-1919). 1917 рік застав його у Шліссельбурзькій фортеці. Звільнений Лютневою революцією, У. П. Жук працював на пороховому заводі, був визначним організатором шліссельбурзьких робітників, створював революційні загони, робітничі бойові дружини. Під час штурму Зимового палацу очолював батальйон шліссельбурзців^[11].

На фото: У. П. Жук— активний учас¬ник боротьби за владу Рад

У перші місяці Радянської влади він здійснив на Шліссельбурзькому пороховому заводі свій проект виробництва цукру із тирси. Цей продукт допоміг робітничим сім’ям перебути голодну зиму 1918 року^[12]. У. П. Жук - член Військової Ради і комісар Карельської дільниці Петроградського фронту, загинув героїчною смертю в бою проти білогвардійської армії Юденіча. Посмертно він нагороджений орденом Червоного Прапора^[13].

У роки нового революційного піднесення робітники Городища продовжували боротьбу проти експлуататорів.

31 січня 1911 року в страйку на цукровому заводі взяло участь 170 робітників. Страйкарі не ставали до роботи 12 годин (одну зміну), вимагаючи замість двозмінного запровадити тризмінний восьмигодинний робочий день. Керівництво заводу відмовилося виконати їхні вимоги. Че­рез два роки знову виник страйк і тривав цілий день. Вимоги були ті ж самі - восьмигодинний робочий день. Адміністрація звільнила всіх страйкарів з роботи^[14].

Власті Городища не дбали про медичну допомогу на­селенню. Лише 1912 року тут була заснована лікарня, що через три роки налічувала 32 ліжка. На низькому рівні була освіта.

Крім парафіяльної школи, 1872 року тут почало пра­цювати однокласне народне училище на кошти громадян з деякою доплатою казни. Того ж року засноване двокласне училище, перетворене 1891 року на сільськогосподарську школу. Через сім років на цукрозаводі відкрилося двокласне сільське училище^[15]. У Городищі народились: український класик поет П. П. Гулак-Артемовський (1790- 1865), відомий український композитор, автор класичної опери «Запорожець за Ду­наєм», співак, щирий друг Т. Г. Шевченка C. С. Гулак-Артемовський (1813-1873).

У вересні 1843 року та двічі влітку 1859 року в Городищі бував Т. Г. Шевченко. Відвідували містечко і народовольці А. І. Желябов, М. І. Рисаков, В. К. Дебогорій-Мокрієвич, з якими був знайомий син підприємця Л. П. Симиренко, засланий згодом до Сибіру за революційну діяльність. Пізніше він став видатним ученим. У Городищі бували М. І. Костомаров, М. П. Драгоманов. У 1870-1873 pp. тут жив український етнограф П. П. Чубинський. Тут народився активний учасник революційного руху на Україні Л. Л. П’ятаков (1888-1918). На цукровому заводі працював відомий інженер-технолог цукрової промисловості М. О. Толпигін (1829-1920).

Коли до Городища дійшла вістка про перемогу Лютневої революції, на заводі сталося заворушення, викликане неправильним нарахуванням робітникам заробіт­ної плати. Робітники добились встановлення восьмигодинного робочого дня, але по суті їх становище не змінилось.

Справжнє визволення від капіталістичної експлуатації приніс Великий Жовтень.

11 листопада 1917 року газета «Пролетарская мысль» опублікувала таку резолюцію селян Городища: «Висловлюємо повну готовність стояти до останньої краплі крові за Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів. Наш селянський лозунг - «Смерть або земля, свобода і воля!». У містечку було створено Раду робітничих і селянських депутатів, яка приступила до розподілу поміщицької землі, встановила контроль над усіма установами, реквізувала панський палац, приступила до ство­рення Червоної гвардії. 17 і 18 грудня земельний комітет роздав селянам 586 пу­дів хліба. 500 крб. було виділено бідним солдаткам^[16].

Але мирне життя перервала австро-німецька окупація, що тривала з березня до листопада 1918 року. У відповідь на вбивства і грабежі у квітні було створено бо­йовий загін, який на ділянці Городище-В’язівок та Городище-Мошни кілька разів разом з партизанами сусідніх сіл виводив з ладу телефонну та телеграфну лінії зв’язку, влаштовував інші диверсії.

Після вигнання австро-німецьких окупантів містечко на деякий час захопили петлюрівці. Народні месники активізували боротьбу. 20 січня 1919 року Червона Армія при підтримці партизанів визволила містечко. Було відновлено Радянську владу. Розгорнув діяльність волосний ревком.

Та недовго продовжувалося мирне життя. В серпні 1919 року містечко захопили денікінці. Вони розстріляли члена ревкому І. Лютого та ще трьох радянських гро­мадян. Діючи в підпіллі, ревком активно керував боротьбою трудящих проти біло­гвардійців. Крім партизанського загону, відкриті бої з денікінцями вели робітники цукрозаводу. Зокрема, пустили під укіс їхній поїзд.

Наприкінці грудня 1919 року Червона Армія разом з партизанами визволила містечко. З нагоди такої події відбувся великий мітинг трудящих на цукрозаводі.

Боротьбою трудящих проти внутрішньої і зовнішньої контрреволюції керувала партійна організація. У серпні 1920 року вона налічувала 17 членів і 4 кандидати в члени партії. Очолював її А. С. Ус^[17].

17 липня 1920 року на повітовому з’їзді селянської молоді було засновано Городищенську комсомольську організацію^[18]. Через рік вона налічувала 55 членів^[19]. 1920 року створено комнезам.

Важливою подією в житті Городища став приїзд 2 вересня 1920 року агітпоїзда на чолі з головою ВУЦВКу Г. І. Петровським. Об’єднане засідання волосного та сільських виконкомів і комнезамів, що тоді відбулося, обговорило питання про продрозкладку, про розподіл землі між бідняками та середняками, про боротьбу з куркулями, про створення прокатних станцій, ремісничих шкіл, мережі читалень.

Розгорнулася відбудова народного господарства. 1920 року стали до ладу Городищенський харчокомбінат, цукрозавод. Значну допомогу комуністам у боротьбі за збільшення випуску продукції, політичному та культосвітньому вихованні ро­бітників подавала профспілкова організація заводу.

Уже в перші роки Радянської влади в Городищі почала працювати лікарня. Діти навчалися у двох школах. Було також реорганізовано 1921 року сільськогосподар­ську школу в сільськогосподарську профшколу, а потім у сільськогосподарський технікум, що готував агрономів плодоовочівників. Через 10 років у ній навчалось уже 119 учнів, з них 44 жінки. 1922 року на базі піскового та рафінадного цукро­заводів засновано школу фабрично-заводського учнівства (ФЗУ).

При заводі працював клуб, вийшло два номери друкованого двотижневика «Заводське життя».

Розгорнув роботу комсомольський клуб, де працював гурток лікнепу, від­бувались читки художньої та політичної літератури, виступи художньої само­діяльності.

Перший пам’ятник Т. Шевченку, встановлений 1 липня 1923 року на Чернечій горі, відлили робітники цукрозаводу за проектом скульптора Κ. М. Терещенка. 1924 року погруддя поета поставлене в Городищі. Тоді ж у заводському парку споруджено погруддя Карла Маркса.

У 1922-1923 pp. у Городищі організовуються 4 ТСОЗи: «Селянин», «Орач», «Серп», «Комуна». Городищенці разом з усіма трудящими Країни Рад успішно буду­вали соціалізм. 1928 року вони спорудили маслозавод, що переробляв за зміну 25 т молока. Зростанню продуктивності праці на цукрових заводах сприяло соціалістич­не змагання, до якого включилися всі трудівники.

Зміцнювалося сільське господарство. 1929 року під час суцільної колективізації ТСОЗи злилися в колгосп «Вільне життя»,який через рік обробляв майже 3,4 тис. га землі. 1930 року в містечку стала діяти МТС бурякосійного напряму, яка згодом мала 28 тракторів^[20].

1932 року колгосп «Вільне життя» поділився на три сільськогосподарські артілі: «Червоний колос» (через три роки - ім. К. Є. Ворошилова),«Червоні яри», ім. Шевченка.

Добутий у Городищі лабрадорит використовувався не тільки в нашій країні, а й вивозився до Німеччини, Франції, США.

Уже 1930 року в Городищі працювали: райлікарня, поліклініка, дитяча кон­сультація, протитубдиспансер, райсанстанція^[21].

1927 року син шахтаря О. С. Коваль створив капелу бандуристів, яка 1936 року виступала у Москві на першій Всесоюзній олімпіаді художньої самодіяльності пра­цівників цукрової промисловості, через три роки - на Всесоюзній сільськогосподар­ській виставці.

1930 року вийшов перший номер газети «Соціалістичний наступ» - орган Городищенського РК КП(б)У та районної Ради депутатів трудящих (1923 року Горо­дище стало райцентром Київської губернії, у 1925-1932 рр. - Черкаського округу, з 1932 - Київської області, 1954 - Черкаської).

Городище в 1941 році мало значну мережу загальноосвітніх та спеціальних шкіл: дві десятирічки, три семирічки, сільськогосподарський технікум та медичну школу.

У десяту річницю з дня смерті В. І. Леніна робітники керамічного заводу вирі­шили відробити п’ять недільників для збирання коштів на пам’ятник вождеві. Енту­зіазм цегельників підхопили колективи решти підприємств та установ. Велику допо­могу в цій справі подав голова ВУЦВКу Г. І. Петровський. Скульптуру виготовив Київський художній технікум, студенти якого з великим піднесенням взяли участь у конкурсі на кращий проект. Поки в Києві виливали монумент, городищенські каменярі витесували постамент з лабрадориту. Пам’ятник урочисто відкрито на Жовт­неві свята 1934 року^[22]. І ’· Мирне будівництво перервав розбійницький напад на Радянський Союз фашист­ської Німеччини. ЗО липня 1941 року гітлерівці окупували територію першої сіль­ради Городища, а 1 серпня - другої, принісши з собою поневолення, фашистські порядки. Але радянські люди не скорилися. 1941 року у районі Корсуня, Городища і Цвіткового розгорнуло діяльність партизанське з’єднання під командуванням капі­тана В. Щедрова («Рижого»). На залізничній станції Городище розповсюджувала листівки київська підпільна організація «Київський робітник»^[23]. У самому містечку також групувались антифашистські сили. На цукрозаводі з вересня 1941 року до лютого 1942 року діяла патріотична група на чолі з кандидатом у члени партії О. С. Ковалем, до війни - керівником капели бандуристів. Підпільники розповсю­джували повідомлення Радянського інформбюро, листівки із закликами до боротьби проти німецько-фашистських загарбників. Фашисти напали на слід патріотів. За­арештований О.С. Коваль був підданий нелюдським тортурам, але нікого не виказав. Його та членів підпільної групи - робітників цукрозаводу комсомольця І. І. Задорожнього, безпартійного О. С. Козюру та колишнього начальника автоколони комуніста Я. Т. Козюру фашисти розстріляли^[24]. Двадцятирічна Η. Г. Охріменко до війни працювала в сільраді секретарем. Під час окупації влаштувалась на роботу в управі і як зв’язкова партизанського загону ім. Пожарського передавала парти­занам відомості про розташування німецьких військ, продукти, медикаменти. Під час однієї з облав Надя була затримана. Фашисти по-звірячому знущались над нею, а 1943 року розстріляли.

Окупанти спалили й зруйнували 51 будинок, зокрема - аптеку, поліклініку, протитубдиспансер, пресувальний та трубний цехи керамічного заводу та ін. Техні­кум плодоовочівництва перетворили в табір, де тримали тисячі людей перед відправкою їх на каторгу до Німеччини^[25]. Лише колгоспу ім. Т. Г. Шевченка гітлерівські поне­волювачі завдали збитків на 14 890 тис. кар­бованців. 1369 городищенців було вивезено до Німеччини у фашистську неволю, 369 чоловік закатовано^[26].

9 лютого 1944 року Червона Армія ви­зволила Городище. У боях за нього брав участь штурман-бомбардувальник М. В. Мамай. Йому довелося скидати бомби на міст і ворожі коло­ни, які йшли по ньому, а поруч - була рідна хата. В ній - мати, син. Мамай виконав бойове завдання і кинув з літака матері вимпел з лис­том. Сміливий льотчик загинув у боях за Берлін 18 квітня 1945 року. Посмертно він удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Вулицю, на якій народився славний земляк, назвали іменем Миколи Мамая^[27].

За участь у Великій Вітчизняній війні 698 городищенців нагороджено орденами і медалями. Г. М. Лютий удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Чотирьом присвоєно це високе звання посмертно: крім М. Мамая, І. Ф. Медведю, М. Г. Василенкові та І. М. Усу.

На фото:

М. Г. Василенко - Герой Радянського Союзу. Фото 1936 р.

І. М. Ус - Герой Радянського Союзу. Фото 1942 р.

Одразу ж після визволення партійна організація мобілізувала трудящих на лік­відацію наслідків війни.

На заході ще точилися бої, Червона Армія добивала фашистського звіра. Городищенці допомагали фронту, пораненим бійцям, сім’ям фронтовиків: колгоспники здавали хліб та інші продукти харчування, робітники й службовці підприємств та установ відраховували свій заробіток за 3-5 днів, збирали подарунки для поранених бійців.

Дружно взялися до відбудови зруйнованих господарств колгоспи ім. Т. Шевчен­ка, ім. Ворошилова, ім. Димитрова. Весною 1944 року воїни Червоної Армії пере­дали колгоспу ім. Ворошилова 40 коней. Завдяки наполегливій праці трудівників полів, великій допомозі держави кредитами, насінням та сільськогосподарським знаряддям уже в перший рік після війни колгосп одержав добрий урожай - 16 - 17 цнт зернових з гектара. Росло й поголів’я продуктивної худоби.

Лише за один післявоєнний рік сільськогосподарська артіль ім. Т. Шевченка відбудувала млин, конюшню, корівник, курятник, збудувала крупорушку. Колгосп повністю освоїв довоєнну площу посіву ярих та озимих культур. Велика заслуга в піднесенні сільського господарства Городища та району належить Городищенській МТС, де 1945 року спеціально організовані курси випустили 60 трактористів, серед них - 38 жінок.

Відбудовувались і промислові підприємства, насамперед цукропісковий та рафі­надний заводи. В авангарді відбудовних робіт йшли комуністи, які працювали на вирішальних ділянках виробництва. Парторганізація цукропіскового заводу налі­чувала 36 членів КПРС. 20 жовтня 1944 року завод дав першу продукцію. Щодоби він переробляв 7 тис. цнт цукрових буряків. У листопаді 1945 року був відбудований і рафінадний завод. Потрібні частини для апаратури вишукувались на місці. Робіт­ники, незважаючи на втому, працювали по дві зміни.

1944 року відбудовано керамічний завод. Спершу бракувало кваліфікованих кад­рів. їх стали готувати на місці. Уже через рік завод дав понад план 1 млн. штук цегли. Залізничники, власне, побудували нову станцію, повністю спалену фашистами. Вантажники, переважно жінки, відпрацювавши зміну, йшли на будівництво.

Радянський уряд відпустив 100 тис. крб. на будівництво районної аптеки. Знову відкрилися поліклініка, лікарня, диспансери.

Дедалі зміцнювалась економіка колгоспу ім. Т. Г. Шевченка, що перетворився на багатогалузеве господарство буряко-зернового напрямку з розвиненим м'ясо-молочним тваринництвом (1946 року валовий збір зерна становив 3785 цнт, 1948 - 12 200). Поліпшувався добробут колгоспників. За одержання високих вро­жаїв пшениці і жита 1947 року 38 трудівників були відзначені урядовими нагоро­дами. За одержання врожаю пшениці на площі 20 га по 27,4 цнт колгоспники Κ. Ф. Скалига, М. Ф. Гаращенко, А. М. Троян були нагороджені орденом Леніна.

1950 року артіль ім. Т. Г. Шевченка об’єдналася з колгоспами ім. Димитрова та «Перше травня». Того ж року укрупнений колгосп ім. Т. Г. Шевченка зібрав в серед­ньому урожай зернових 20,4 цнт з гектара, цукрових буряків - по 258 цнт. На тру­додень колгоспники одержали по 2,8 кг хліба, 0,5 кг картоплі й по 1 крб. 80 коп. грішми^[28]. Ряд колгоспників відзначені урядовими нагородами. За одержання високих урожаїв зернових: пшениці по 23 цнт з га на площі 182,3 га і жита 24,9 цнт з га на площі 22,3 га - голову правління колгоспу комуніста І. Н. Панасенка та агронома В. П. Лисенка нагороджено орденом Леніна. 1958 року за високу продуктивність тваринництва І. Н. Панасенку вручено другого ордена Леніна, зоотехнік колгоспу ім. Т. Шевченка член КПРС Я. В. Джулай, свинарка Є. В. Штепа також нагороджені орденом Леніна, ряд колгоспників - орденом Трудового Червоного Прапора та «Знак Пошани».

1959 року сільгоспартілі ім. Ворошилова, ім. XXII партз’їзду об’єднано в кол­госп ім. Фрунзе, що мав у своєму користуванні 1828 га орної землі, 394 голови вели­кої рогатої худоби, коней, свиней, овець, птицю. В колгоспі розгорнулось велике будівництво, зміцнювалась його економіка, зростали неподільні фонди.

За успіхи в розвитку тваринництва у колгоспі «Заповіт Леніна» Радянський уряд нагородив 1966 року голову правління В. А. Кучера орденом Леніна, доярку Л. В. Босенко, яка надоїла понад 5 тис. кг молока від кожної корови - орденом «Знак Пошани». Колгосп успішно виконав завдання восьмої п’ятирічки по виробни­цтву і продажу державі сільськогосподарської продукції, за що 1971 року голову колгоспу В. А. Кучера нагороджено орденом Жовтневої Революції, завідуючу тва­ринницькою фермою делегата XXIV з’їзду КП України Л. В. Босенко - орденом Леніна. 9 колгоспників одержали інші нагороди.

Колгосп «Заповіт Леніна» став заможним багатогалузевим господарством, значно зміцнилась його матеріально-технічна база. Вже 1967 року він мав 31 трактор, 5 комбайнів, 24 автомашини. Урожайність зернових становила 24,9 цнт з га, в т. ч. озимої пшениці - 26,2 цнт, цукрових буряків - 275 цнт з га. Середній урожай зернових за роки п’ятої п’ятирічки складає 26,9 цнт з га, озимої пшениці - 27,1, кукурудзи - 43,4 цнт, цукрових буряків - 283 цнт[29].

Зміцніло господарство сільгоспартілі ім. Т. Шевченка. На широкому подвір’ї розмістились добротні будівлі. Тваринницькі ферми механізовані. На кінець восьмої п’ятирічки колгосп мав 24 трактори, 20 комбайнів, 18 автомашин. Урожайність зер­нових становила 29,7 цнт з га, в т. ч. озимої пшениці - 30,7 цнт, цукрових буряків - 350,8 цнт; кукурудзи - 69,6 цнт². Валовий доход колгоспу того року становив 773,3 тис. карбованців. Споруджено будинок культури на 300 місць на центральній садибі, будинок культури на дільницях Набокове та Чубівка.

Рік у рік збільшували продуктивність цукрові заводи. У 1949 році виробництво цукру-піску проти 1944 року зросло в 4 рази, а порівняно з довоєнним на 114 процен­тів. 1957 року на рафінадному заводі освоєно новий, пресовий спосіб виробництва цукру, що дало змогу щодоби випускати понад план по 300-350 цнт продукції. Чи­мала заслуга в цьому старшого інженера комуніста В. С. Оберемко. Тут уперше в районі 1959 року народилася бригада комуністичної праці. Це був комсомольсько-молодіжний колектив, який очолила Є. Ф. Школяр. Того ж року десятимісячне завдання випуску рафінаду бригада виконала на 140 процентів¹. Патріотичний рух набирав дедалі більшого розмаху. 1967 року це високе звання присвоєно колективам змін чотирьох бригад. Оснащено новими машинами та механізмами цехи заводу, здійснено автоматизацію виробничих процесів. 1967 року виконано план виробни­цтва цукру-піску на 101,6 проц., рафінаду - на 102,2 проц. На кінець восьмої п’ятирічки вироблено цукру понад 106,4 тис. тонн. Трудівники цукрокомбінату беруть активну участь у громадсько-політичному житті нашої країни. Робітниці Є. Ф. Школяр була делегатом XXII з’їзду КПРС, H. І. Мовчан - делегатом XIX з’їзду ЛКСМУ. Слюсар В. В. Бондар - депутат Верховної Ради Української РСР VII скликання.

Гідно зустріли трудящі міста 100-річчя з дня народження В. І. Леніна. 39 пар­тійних організацій, що об’єднують понад тисячу комуністів, Городищенська міська Рада депутатів трудящих провели велику роботу по виконанню восьмого п’ятирічного плану. У всіх важливих починаннях комуністи відчували допомогу 1800 комсо­мольців.

Трудівники міста успішно закінчили восьму п’ятирічку, добились визначних досягнень як у сільському господарстві, так і в промисловості. Ще на 20 жовтня 1970 року Городищенський цукрокомбінат виконав п’ятирічку виробництва цукру-піску, а 4 грудня - рафінаду. Понад план державі дано близько 25 тис. тонн цукру-піску і 4200 тонн рафінаду.

Городищенський дослідно-експериментальний маслозавод виконав п’ятирічку по виробництву основних видів продукції 30 серпня 1970 року, а 4 грудня - п’яти­річний план.

Крім цукрокомбінату, маслозаводу, автопідприємства, що має 166 вантажних автомашин, 39 автобусів, 7 таксомоторів, цегельного заводу, працюють у місті пиво­варний завод, пересувна механізована колона № 8, ремонтно-будівельна дільниця Черкаського облрембудтресту, заводоуправління будматеріалів та міжколгоспбуд. На цукрокомбінаті споруджено ТЕЦ потужністю 6 100 квт, що забезпечує електро­енергією місто та навколишні села. На маслозаводі 1948 року встановлено нове устаткування, а в 1959-1962 pp. здійснено повну реконструкцію підприємства, пропускна спроможність якого - 75 тонн молока за зміну. 1970 року тут вироблено 625 тонн масла[30].

Змінюється зовнішній вигляд Городища, яке 1957 року віднесено до категорії міст, поліпшується його впорядкування. Тут споруджено двоповерховий готель, 16 багатоповерхових будинків, велике зерносховище. У ювілейні роки 50-річчя Радянської влади та 100-річчя з дня народження В. І. Леніна збудовано 2 дитячі садки, лікарню на 40 ліжок, нове приміщення міської середньої школи, 2 лаз­ні, комбінат побутового обслу­говування, виросла двоповерхова споруда районного будинку зв’язку. З 1960 до 1970 року по­ставлено 2564 індивідуальні бу­динки. Всі вони цегляні, вкриті шифером, черепицею, бляхою.

Над дахами височать телевізійні антени. Заасфальтовано всі цен­тральні вулиці, площу Миру.

Протягом дев’ятої п’ятирічки місто прикрасять нове приміщення районної лікарні на 120 ліжок, дитячий комбінат на 140 місць, триповерховий універмаг, двоповерховий автовокзал, будинок культури на 750 місць, оранжерея площею 332 кв. м. Буде заасфальтовано 32 тис. кв. м та освітлено 6,6 км вулиць, прокладено 2,2 тис. кв. м тротуарів, обладнано гідропарк.

Про зростання добробуту мешканців міста свідчить те, що 1971 року вони придбали 30 легкових автомашин, 109 мотоциклів, 664 телевізори, 74 магнітофони, 203 радіоприймачі, 132 холодильники, 202 пральні машини та ін. Фонд заробітної плати городищенців зріс протягом восьмої п’ятирічки на 48 проц., протягом дев’я­тої - збільшиться ще на 20 процентів.

Добре поставлена в місті і охорона здоров’я трудящих. Працює лікарня на 200 лі­жок, є дитяча районна лікарня, протитубдиспансер, 3 медпункти при заводах, дитячий ревматсанаторій. Населення міста обслуговує 249 медичних працівників, з них 61 - лікар.

У Городищі - 7 загальноосвітніх шкіл: 4 восьмирічні, 2 середні, вечірня середня школа робітничої молоді, школа ФЗН, музична школа-семирічка, дитячо-юнацька спортивна школа.

У сільськогосподарському технікумі на стаціонарному та заочному відділеннях навчається майже 500 учнів. Щорічно технікум випускає 80 кваліфікованих спеціа­лістів. У загальноосвітніх школах міста навчається 2836 учнів, працює 260 учи­телів.

В місті 3 будинки культури, 3 клуби. Всі - з стаціонарними кіноустановками. Широкоекранний кінотеатр, 7 бібліотек із загальним книжковим фондом майже 140 тис. книг.

В центрі Городища височить монумент В. І. Леніну, відновлений після війни. В парку цукрозаводу, на території маслозаводу, біля дитячої лікарні та в садибі колгоспу ім. Т. Г. Шевченка - пам’ятники Т. Шевченку.

Місцеві жителі свято шанують своїх видатних земляків П.П. і C.С. Гулаків-Артемовських. 1970 року урочисто відзначено 180-річчя з дня народження класика української літератури П.П. Гулака-Артемовського. На колишній садибі їх (тепер центральна садиба колгоспу «Заповіт Леніна») встановлено гранітний обеліск з мемо­ріальною дошкою, де зазначено, що на цій землі народились відомий поет та компо­зитор. У міському кінотеатрі «Жовтень» розміщено народний літературно-меморіальний музей С. Гулака-Артемовського. Ім’я С.С. Гулака-Артемовсь­кого носить міський будинок культури та мальовнича вулиця, що йде від колишньої Гулаківщини до центру міста. У жовтні 1971 року відкрито пам’ятник славному землякові.

В Городищі деякий час навчався в сільськогосподар­ській школі державний і громадський діяч Української РСР Я. М. Дудник (1884-1934). Вихідець із цього міста і академік АН Білоруської РСР ґрунтознавець І. Ф. Гар­куша (1896-1970), професори І. М. Могильний та О. К. Щер­бина.

Не стихає трудовий гомін у стародавнім Городищі. Закінчується будівництво п’ятиповерхового 64-квартирного житлового будинку та двоповерхового будинку комбінату побутового обслуговування цукрокомбінату. Споруджується районна лікарня на 120 місць, триповерхове приміщення культмагу, комбікормового заводу, дитячого комбінату на 140 місць, двоповерхового приміщення автовокзалу, будинку культури на 600 місць.

Різноманітне культурне життя міста. В побут увійшли нові обряди й свята. Особливо полюбилися городищенцям проводи зими, коли в урочищі Кочержина Гора гостей зустрічають піснями Карась і Одарка - персонажі з класичної опери «Запорожець за Дунаєм», написаної земляком C.С. Гулаком-Артемовським. Влаштовуються виставки квітів і плодів. При районній газеті працює літературне об’єднання «Вільшанка».

Городищенці палко люблять своє гарне місто. Окрилені рішенням XXIV з’їзду КПРС та XXIV з’їзду КП України, вони натхненно працюють, щоб зробити його ще кращим.

Сучасна історія Городища

О.М. Покась

Городище — місто , районний центр. Розташоване за 67 км від Черкас та за 164 км від Києва на автотрасі Київ-Луганськ. Залізнична станція Городище знаходиться на лінії Миронівка-Цвіткове. Загальна площа міста становить 10,4 тис. га, кількість населення – 15,5 тис. осіб.

У зеленій колисці лісів, серед мальовничих гір-кучугур над тихоплинною Вільшанкою розкинулось Городище …

Археологічні знахідки свідчать про існування поселень на території сучасною Городища ще з кам’яною віку. Пізніше найпомітніший слід тут залишили племена трипільців (IV-IIІ тисячоліття до н.е.), яких вважають прадавніми українцями, а також представники скіфської та черняхівської культурно-історичних спільнот. Найбільш ймовірною датою заснування Городища є літо чи осінь 1049 року, коли за «Повістю временних літ» князь Ярослав розпочав будівництво фортифікаційної системи на південно-східних рубежах Київської Русі. Назва міста походить від старослов’янською слова «град», «город»; городищами звалися укріплені ровами і валами поселення. Перша письмова згадка про місто датується XVI ст., коли ні землі належали шляхтичам Конецпольським.

Через близьке сусідство з так званим Диким полем, місцеві жителі часто потерпали від набігів кочівників. У 1527 р. тут відбулася велика битва з татарами, після якої, згідно з народним повір’ям, вода у місцевій річці Татарці почервоніла від крові, а саме Городище було спалене і відродилося приблизно через 100 років.

Долаючи згубні татаро-монгольські навали, здирництво польського панства, місто відроджувалось й утверджувалось в якості етнографічною осередку української нації, одного з джерел державництва. З 1648 р. Городите стало сотенним містечком Корсунського козацького полку. Неподалік Городища у червні 1664 р. козаки під проводом Івана Сірка разом з російськими військами розгромили численні татарські полчища. Городищенці брані активну участь й у гайдамацькому русі.

Після Прутською договору 1711 р. до революції 1917 р. городищенські маєтності були власністю спочатку польських магнатів Любомирських, а після придбання їх князем Потьомкіним перелаються у спадок його племінниці Олександрі Енгельгард, одруженні з гетьманом польських військ Ксаверієм Браницьким, потім — князю Михайлу Воронцову (як придане Єлизавети, дочки Браницького) і зрештою — графині Катерині Балашовій. Серед тодішніх підприємств особливо вирізнялися один з кращих у Росії Маріїнський цукровий завод (будований у 1876 р.). а також фірма з видобування лабрадориту, який використовувався для будівництва пам’ятників та інших споруд в Одесі. Петербурзі, у містах Німеччини, Франції, США.

Кривавий слід в історії міста залишила після себе фашистська окупація (30.07.1941- 10.02.1944). За подвиги у Великій Вітчизняній війні п’ятьом городищенцям (Миколі Мамаю, Івану Медвідю, Миколі Василенку, Івану Усу, Григорію Лютому) присвоєно звання Героя Радянського Союзу. У важкій подвижницькій праці вставало місто і руїн, створювати, нові підприємства і установи. Після кількох територіальних реформ Указом Президії Верховної Ради УРСР віл 8 грудня 1966 р. за містом закріплено статус адміністративного центру Городищенського району Черкаської області.

З Городищем тісно пов’язані долі багатьох знаменитостей. 10 лютого 1813 р. тут народився співак і композитор, автор першої української опери «Запорожець за Дунаєм» Семен Гулак-Артемовський. (Саме тому ліра є головним елементом офіційної символіки міста .) А його дядько Петро Гулак-Артемовський (1790-1865 рр.) прославився написанням балад та байок (найвідоміша з них — «Пан та Собака»), був ректором Харківського університету. У вересні 1843 р. і двічі влітку 1859 р. в Городищі гостював добрий приятель Семена Гулака-Артемовського Тарас Шевчен¬ко. Прикметно, що перший пам’ятник Великому Кобзареві, встановлений на його могилі, був виготовлений у ливарній майстерні Городищенського цукровою заводу (автор Калень Терещенко). Тут жили і працювали етнограф, автор слів національного гімну «Ще не вмерла України» Петро Чубинський, письменник Іван Ле.

Місто пишається визначними науковцями, митцями, громадськими діячами, героями і патріотами, чия доля значною мірою пов’язана з його історією та сьогоденням. У 1999 р. на честь 950-ї річниці утворення міста Городищенською міською радою запроваджено звання «Почесний громадянин міста   Городища », яке присвоєно академіку доктору економічних наук, директору Мліївського інституту садівництва, народному депутату Верховної Ради України І скликання Миколі Артеменку (посмертно), народному артисту України Дмитру Гнатюк, професору Національної академії мистецтв, народному художнику України Василю Забашті, відповідальному працівнику апарату Верховної Ради України, члену ради Черкаського земляцтва в Києві Юрію Скализі, старшому тренеру збірної команди України з лижних гонок В’ячеславу Яржинському, заслуженим артистам України Діані та Василю Матюшенкам, письменнику і журналісту Володимиру Чосу та іншим.

Нині в Городищі формується система господарювання, пристосована до умов ринкової економіки. Підприємства ВАТ «Годищенський маслозавод», холодокомбінат, хлібокомбінат, ТОВ «Зерногор», філія «Городищенський райавтодор», автопідприємство, агрофірма «Шульц» зберегли виробничі потужності. Утворено 98 малих підприємств, зареєстровано 498 підприємців. У місті діють чотири загальноосвітні школи, економіко-правовий ліцей, аграрний коледж (філія Уманської аграрної академії), професійно-технічне училище, вечірня школа, три дитячі установи, обласний дитячий санаторій. Центрами культурного та мистецькою життя є Палац культури імені С.С. Гулака-Артемовського, дитяча школа мистецтв та єдиний в Україні центр бібліотек і культурної спадщини ім. Володимира Симиренка, чотири музеї. Для задоволення духовних потреб мешканців та гостей міста функціонують 3 православних храми, декілька нетрадиційних церков.

Городище має багато резервів щодо використання його природних ресурсів та географічного положення. Йдеться, зокрема, про поклади піску, глини, граніту, лабрадориту. Особливої уваги заслуговують можливості для створення підприємств з переробки сільськогосподарської продукції (в першу чергу — продукції садівництва, якою славиться Городищина). Великими є і перспективи міста , як туристичною центру, оскільки воно знаходиться фактично на переміні доріг до Шевченківських місць). Зважаючи на існуючий кадровий, культурний, економічний потенціал, наявність зручних транспортних магістралей, можна впевнено говорити про значну привабливість Городища для потенційних інвесторів.

Література

^[1] Д. И. Эварницкий. История Запорожских козаков, т. 2. СПб., 1895, стор. 353-354.

^[2] Архив Юго-Западной России, ч. 1, т. 3, К., 1864, стор. 266-267.

^[3] Географическо-статистический словарь, т. 1. СПб., 1862, стор. 671.

^[4] Київський облдержархів, ф. 2, оп. 177, спр. 128, арк. 38, 43, 72.

Черкаський облдержархів, ф. 692, оп. 1, спр. 5, арк. 57—68.

^[6] А. Чугаев. Описание и справочная книга Черкасского уезда Киевской губернии, стор. 7.

^[7] Черкаський облдержархів, ф. 1, on. 1, спр. 22, арк. 34—36.

^[8] Там же, ф. 2, оп. 223, спр. 73, арк. 687—689.

^[9] Там же, ф.317,on.1,спр.3583, арк.3.

^[10] Итоги переписи скота у сельского крестьянского населения Киевской губернии в 1912 году, стор. 407.

^[11] Газ. «Петроградская правда», 26 жовтня 1919 р.

^[12] А. Вересов. Конец «Русской Бастилии». Л., 1964, стор. 323.

^[13] Альманах «Дніпрові зорі». Черкаси, 1957, стор. 24.

^[14] ЦДІА УРСР у Києві, ф. 574, on. 1, спр. 1546, арк. 1-5.

^[15] П. Р. С л е з к и н. Описание Мошногородищенского имения Е. А. Балашовой, ч. 1. К., 1913, стор. 378.

^[16] Черкаський облдержархів, ф. Р-2478, on. 1, спр. 16, арк. 35.

^[17] ЦДАЖР УРСР, ф. 257, on. 1, спр. 6, арк. 73.

^[18] Трудящі Черкащини в боротьбі за владу Рад 1917-1920 pp., стор. 236.

^[19] Газ. «Соціалістичний наступ» (Городище), 29 вересня 1931 р.

^[20] Газ. «Соціалістичний наступ», 1 березня 1931 р.

^[21] Київський облдержархів, ф. Р-342, оп. З, спр. 909, арк. ЗО.

^[22] Газ. «Молодь Черкащини», 21 квітня 1967 р.

^[23] Київський облпартархів, ф. 5, оп. 2—6, спр. 176, арк. 192—198.

^[24] Черкаський облпартархів, ф. 4619, оп. 8, спр. 9, арк. 4—5, 36.

^[25] По місцях Корсунь-Шевченківської битви. Κ., 1968, стор. 91-92.

^[26] Черкаський облдержархіь, ф. Р-1072, оп. 1, спр. 4, арк. 36.

^[27] Черкащани - Герої Радянського Союзу. Дніпропетровськ, 1965, стор. 19.

^[28] Газ. «Колгоспне життя» (Городище), 7 листопада 1960 р.

[29] Газ. «Колгоспне життя», 20 листопада 1970 р.

[30] Газ. «Колгоспне життя», 20 ли¬стопада 1959 р.