Той, що зупинив орду, – у Тальному попрощалися з Героєм

У жовтні я домовлявся із Сашею Шевцовим про інтерв’ю. Він погодився без будь-яких відмазок. Зустрілися в сквері біля пам’ятника Шевченку. Загальну картину він малював добре, а от живої конкретики давав мало.

– Не хочу говорити про бої, про те, що вдалося пережити. Це важко відчути людині, далекій від фронту. Та справжнє пекло, а тут феєрверки смалять. Ніби й війни нема, ніби не привозять мертвих пацанів із фронту.

Посеред розмови Сашко піднімається з лавочки.

– Вибачте, я на хвилинку. Он учительку свою побачив.

Іде, обнімає, щиро радіє. Потім сідає і знову сум у голосі.

– Я знову поїду туди. Там справжнє життя, фронтова дружба. Там мене хлопці вже зачекалися. Тут у мирному житті мені ніяково. Почуваюся не в своїй тарілці. На фронт приходить багато необстріляних. Мушу бути поруч. У мене ж досвід.

Увечері знову дзвоню Сашкові. Кажу, що сіли батарейки й не вийшли фотографії.

– Та ради Бога, – каже. – Сфотографуюся іще. На зустріч приходить із бойовим побратимом Толею Ткачуком. Обнімаються й фотографуються удвох. Так навіть краще.

Минулу п’ятницю труну з тілом Сашка несуть із церкви повз сквер Шевченка. Я дивлюся на лавочку, де ми сиділи. Він уже її ніколи не побачить. Ось ґанок райдержадміністрації. Він уже ніколи там не сфотографується. Він не почує, як плаче мама й сестра.

Траурний мітинг біля будинку культури відкриває Олександр Біленко. Щойно пролунала пісня Степана Гіги «На могилі моїй посадіть молоду яворину…» Годилося б написати, що Біленко ледь стримує сльози, але він їх не стримує і плаче біля мікрофона. Промовці кажуть про танкову атаку, яку зупиняв Сашко. Мабуть, намагаються її уявити. Як її зупиняв хлопець, котрого всі тут знали.

Володимир Нерубайський розповідає зворушливу історію про те, як восени учителі школи №1 зібрали гроші на лікування Шевцова. Як він відмовлявся їх брати. Як його умовляли.

– Ми, зрештою, дали йому гроші, але він віддав за нас незрівнянно дорожчу річ – своє життя.

В якийсь момент починаю шкодувати, що такого похорону не бачить головний російський упир – Володимир Путін. Він насправді зібрався завоювати українців силами своєї напівздохлої імперії, з її незліченними народами?

У фільмі про 300 спартанців є епізод, коли різноплемінне персидське військо нападає на греків. Тих, від удару, буквально суне по землі. Але потім один, другий, третій впираються і натиск зупиняється. У важкі часи в мого народу завжди знаходилися люди, які не гнулися, не ламалися, не відступали. Вони ставали точкою опори. Олександр – один із них. Він зупинив ворожу орду. Дав час решті зібратися із силами. Щоби врятувати Україну. Ту, яку Сашко так сильно любив.

Юрій Стригун

Дзвін