«Одним патріотизмом багато не повоюєш», — боєць «Черкас»

Боєць 14-го мотопіхотного батальйону «Черкаси» Збройних Сил України Валентин розповів vikka.ua про психологічний стан бійців на передовій, ставлення до «донєцкіх» переселенців, темношкірого бійця під Волновахою та заборону збивати безпілотними, пише Про Головне.

– Який психологічний стан у ваших побратимів. Чи були такі, що відверто боялися чи саботували службу?

– Усі бояться. Це вдома вже можна розповідати, що я там воював, броня горіла і все таке. Насправді ж усі бояться. Це дуже страшно. До цього звикнути, мабуть, неможливо.

Бували всякі випадки. Товариш із нашої роти зі Сміли, наприклад, ішов стежкою і підірвався на розтяжці. Пощастило, що не «лимонка», а Ф-1, бо там осколки розлітаються до 250 метрів. То коли він падав, то ще накрив собою 8 осіб. Нога залишилася цілою, зв’язки порвав таке… Зараз лікується в госпіталі, вже ходить потихеньку. То всі командуванню говорили, що треба йому якогось ордена чи медальку. Хоча цією медалькою здоров’я не заміниш. Тому моральний дух у хлопців хороший.

Словарний запас на війні, звичайно, обмежений. Ненормативна лексика там – усе, тому що по-іншому не можна. Жінок там немає, всі солдати. Одним словом можна назвати багато чого (посміхається).

«Всі жили, як одна сім’я»

– Мабуть, є там, як і в мирному житті, підлість, зрадництво?

– Є, звісно. Там усе проявляється. Переважно там чорне і біле. Або так, або ні, третього не дано. Немає такого, щоб хтось ухилявся чи ще щось, там усе видно відразу, там війна. Або людина така, або така.

Як правило, всі один одного підтримували. Якщо ми їли з одного казана, однієї ложки, тарілки, куском хліба і ковтком води ділилися тощо. Тобто всі старалися один за одним. Бо в тому ж бліндажі спали щільно так один до одного. Всі жили, як одна сім’я. По-іншому не можна. Бо якщо ти сьогодні підставив товариша, а завтра бій, то як разом іти.

– Чи були проблеми з виконанням наказів командира, якщо той був значно молодшим за віком?

– Це не строкова служба. Командира насамперед треба поважати. Якщо йому, грубо кажучи, 20 років, а підлеглим по 40, то це не означає, що треба його накази саботувати. Це не стройові частини, що рівняйсь, струнко, дозвольте звернутися. Там такого немає. Всі на «ти» або по-батькові.

Якщо треба, скажімо, картоплю почистити чи прибрати територію, то нема такого, як у стройових підрозділах, типу: «А чого я? Не буду!» Треба зробити – всі стали і зробили.

Були як одне ціле. Бо, не дай Бог, когось у бою поранять, то один одного ж тягнути буде. Якщо людина погана, то їй можуть допомогти, щоб не тягнуть, а випадково… Це війна.

– Як у вашій родині ставляться до того, що ви пішли воювати?

– У сім’ї нормально. Я з дружиною сів, поговорив, вона схвалила і все. Мама не знала до останнього дня, де я. Вона знала тільки, що я в Котовську на Одещині. Приїжджали волонтери, однокласники, друзі, родичі, знайомі телефонували – я всіх просив і, слава Богу, так і сталося, вони матері не казали. Мама вже дізналася тоді, коли я приїхав сюди у відпустку. Звісно, для неї це був шок, сльози тощо. Але якби вона весь цей час знала, де я, то невідомо в кого швидше б дах зірвало…

– Наскільки там реально може дах поїхати від побаченого? Чи були такі випадки в батальйоні?

– Може, звичайно. Бували всякі випадки. Таких хлопців відразу в госпіталь відправляли. Психіка там порушена, мабуть, у всіх.

Я вперше таке побачив, коли друга рота потрапила під “Гради”, як ми тільки прийшли на фронт. Словами таке не передати. Я всяке бачив, але такого ні. І в психлікарню декого забирали. Це війна, кров…

«Там усі вранці, вдень і ввечері моляться»

– Є таке відчуття, що день прожив – і слава Богу?

– Там усі вранці, вдень і ввечері моляться. Всі з хрестиками, з оберегами. Бачиш, скільки в мене їх?

Дістає з пазухи пластикову вервичку з хрестиком. Показує на руці браслет, який подарувала дружина «на удачу». На шиї також – браслет із дерев’яних намистин.

Помічаю на голові шрам, цікавлюсь, чи пов’язано це з війною.

– Та нічого серйозного. Нема про що говорити. Бахнуло щось у голову. Не знаю, що воно пролетіло. Добре, що голову лише зачепило. Зашили –та і все.

– Ви були у касці?

– Ми там у касках, як правило, не ходимо. Бо її треба міцно застібати. А якщо пуля попаде, то і голову відламає, бо удар дуже сильний. Броніки теж рідко вдягали, бо як обстріл іде, то треба швидше бігти. Ми ходили без цього всього, бо воно тільки заважало. Там усі в балаклавах ходять. У мене є і біла, і зелена, і чорна. Як правило, ми вдягали їх на блокпостах, коли машини перевіряли, вночі, коли холодно і вітер, або коли робили якісь вилазки «за сигаретами».

- Пригадаєте якісь цікаві історії, що трапилися з вами або з побратимами в зоні АТО?

– Тут, мабуть, нас вважають якимись героями, що ми там якісь подвиги робимо. Ми себе такими не вважаємо. Ми йшли туди і думали, що хто, крім нас піде. Комусь же треба йти. Якщо всі тут сидітимуть і чекатимуть… Я зараз оце дивлюся з боку, мозок уже трохи перевернувся, коли сидить оце наша молодь, особливо золота. І розповідає, що як прийде повістка, то піде в армію, а коли вона приходить, то починають ховатися, різко хворіти тощо. Це показує відразу всю сутність людини.

Чим відрізняється фронт від мирного життя, що там усе наяву. Людину відразу видно, як на долоні. Там тобі одразу в лоб вискажуть, якщо ти не правий.

– Чи немає якоїсь озлоби на мирний світ, на чоловіків, які тут сидять і не воюють, як ви?

– Слава Богу, в мене такого немає. Але багато є таких моментів, що хлопці агресивно налаштовані. Особливо агресія проявляється, коли ці донецькі переселенці починають тут пір’я здіймати. Це дуже негативно впливає. І в один прекрасний момент ті всі, хто були там, можуть розповісти, кому треба захищати свій регіон. Бо ми там, а вони тут розповідають, які вони герої.

Я розумію, якщо жінку або дітей сюди відправили. Але ж це твій дім, то йди захищай, а не ходи тут соплі пускай, як тобі погано. Не кажу, що всі переселенці такі, але багато таких. І тут же ж воно їздить на крутій машині, ходить у дорогі ресторані і пальці крутить, що я донєцкій. Це дуже неправильно.

Звичайно, світогляд і ставлення до життя зовсім змінилося. Звідти дивишся на всі ці несерйозні проблеми, які виникають – то це все дрібниці, порівняно з тими проблемами. Тут сьогодні людина є, а завтра нема. Там життя. І головне завдання – вижити.

«На українському блокпосту стояв негр»

– Чи реально забороняли стріляти під час так званого перемир’я?

– Наказ такий був. То по нас лупили, а ми не могли відповідати. На тих блокпостах і в тих місцях, де ми стояли, не було відкритих зіткнень. Переважно по нас артилерія била: міномети, самохідні артилерійські установки (САУ). А там, де наші хлопці були в деяких місцях, то були і відкриті бої. Розвідувальні групи їхні брали, гинули наші хлопці і сепаратисти. Їхніх брали в полон. Усяке було.

– Чи не перекидали ваш батальйон до аеропорту «Донецьк», коли там жорсткі бої точилися?

– Ні. У нас трохи інші завдання були. Спільно з правоохоронними органами патрулювали нічну Волноваху. По селах патрулювали: наркоманів ловили, нічні наряди були тощо.

– Якісь серйозні сварки між бійцями були? Як, скажімо, в «Айдарі» виникали, коли там і стріляли один в одного тощо?

– Усяке бувало. Психіка там розкатана. Але, як-то кажуть, сварку з дому не виносять.

– Чи бачили в зоні АТО якихось іноземців, які б воювали на боці України?

– Здається, у 72-ій або 28-ій бригаді був темношкірий боєць. На блокпосту стояв негр, але наш – українець, як отой Микола був у «Тарас Бульбі», так і це. Місцеве населення, коли бачило на блокпосту його, то лякалося, мовляв, хто це такий. Їм жартома відповідали, що це американські морські котики приїхали на допомогу (сміється).

– Чи бачили ворожі безпілотники, чи доводилося їх збивати?

– Там дуже багато літає безпілотників, причому на такій цікавій висоті, що спробуй ще його збити. Дуже багато зараз ОБСЄ запускає безпілотників, тому наказ – не стріляти, а лише спостерігати.

Вони ж в онлайні транслюють картинку, тому якщо навіть і збив, то все одно тебе ідентифікують. Хоча там і так усі все знали. Ти ж не заховаєшся. Адже є місцеве населення.

Наприклад, їдуть люди з села торгувати на базар у Докучаєвськ, в якому сидять сепаратисти. Ми їх тут перевіряємо на зброю, наркотики, вибухівку, а там їх так само перевіряють. Що вони там розповідають, ми не знаємо, хоча й здогадуємося.

Вони потім приїжджають і розповідають, що сепаратисти кажуть не їдьте, бо там «укропи» стоять. Там вони розповідають, що в нас на блокпосту твориться, а нам кажуть, що в них. У нас блокпост із бетону зробили, а ті з колес Білазу, бо там якраз кар’єри. Де танк закопаний, ще якісь деталі.

Найгірше, коли отак їздять машини туди-сюди, а потім раз і призупинився рух. Оце тільки машин немає – значить зараз буде обстріл.

У цей момент на мобільному телефоні у Валентина починає грати мелодія «Воины света» Ляпіса Трубецького. Загалом протягом півторагодинної розмови бійцю телефонували приблизно 5-6 разів.

– Що найбільше напружувало і дратувало в зоні АТО? Можливо, санітарні умови, погана вода тощо.

– Вода там узагалі на Донбасі проблемна. У тих селах, де ми стояли, вода була на глибині десь 40 метрів. І вода така, що там і зуби в пацанів посипалися, і пломби повипадали.

Там напрягало все. Нема ні постелі, нічого. Всі спали на підлозі. Але до цього звикаєш. Тому дико було бачити все це вдома. Один боєць розповідав, що приїхав додому, жінка постелила білу постіль, а він ліг отак скраєчку ліжка. Вона йому, та лягай нормально, чого ти. А він: «А, може, ще хтось із пацанів прийде»…

Ти можеш іти на пост, а на твоє місце прийде пацан і лягає, він встає тебе змінює, то вже ти туди лягаєш. На передовій нема такого, що тут моє місце, а там твоє. Де впав – там і впав.

«Одним патріотизмом сильно не повоюєш»

– Українська армія застосовувала важку артилерію проти сепаратистів?

– Так. У нас теж є всі ці «Гради», «Урагани» тощо. Уся радянська зброя є що у них, що в нас. Тільки в них більше її. Якщо в нас, грубо кажучи, 1 танк, то в них їх – 100. Так, у нас є патріотизм і все таке, але ж одним патріотизмом сильно не повоюєш.

Вони бояться вступати у відкритий бій, бо самі розуміють, що виявляться слабшими. Бо, наприклад, що таке бандит із міліціонером. Він же ж не захоче у відкритий бій іти, а намагатиметься втекти і заховатися. Так само і тут. Ми праві, ми на своїй землі.

– Як часто спілкуєтесь по мобільному в зоні АТО?

– Стараюся телефонувати рідним щоранку і щовечора. Контрольні дзвінки роблю, що живий-здоровий і все добре. Бо як не зателефонуєш, то вже починають хвилюватися. В одного хлопця з Корсуня батько довгий час не знав, де він, а коли випадково дізнався, то в батька схопив інсульт.

– Інформацію як дізнавалися?

– У нас був Інтернет, телебачення було. І наші канали, і російські. Щоправда, мозок від того завертався, бо там інформація одна, а в нас інша.

– В «Азові», наприклад, кажуть, що кожен у кишені носить останню гранату. Скажімо, щоб не потрапити в полон…

– У нас теж у кожного вони були. Слава Богу, що не довелося використати. А так, звісно, в полон здаватися особливого бажання немає. Краще вже раз і все.

Це не та війна, як із німцями. Краще б її взагалі не було і швидше б вона припинилася. Усе те, що по телевізору показували, фільми про війну або про Чапаєва на коні з шаблею або ще щось. Це зовсім не та війна. Просто людей багато гине даремно. І мирних жителів, і дітей, і калік скільки… Нехай політики домовляються, сідають, вирішують. Не ми її починали, не нам її закінчувати. Наше завдання Батьківщину захищати, а там нехай вирішують.