Воювати за Україну пішли навіть ті, котрі ніколи не брали до рук зброї

Улітку минулого року Леонід Корчемаха (позивний Абар) разом з 12 товаришами тримав у Золотому, що на Луганщині, оборону повороту дороги, яка була важливою для пересування наших військ. Несподівано на них посунули три танки бойовиків, щоби відбити поворот. Зав’язався бій. Розпалений боєм Абар заскочив у будинок, з якого було зручно вести обстріл супротивника. А там – озброєний сепаратист. Той спробував стріляти у смілянина, та виявилося, що патронів у його автоматі вже не було. Як на те, закінчилися набої і в Абара. Тож він несподівано щосили кинув у ворога свого автомата. Поки той ухилявся, Абар встиг вихопити ніж першим… Він ліквідував супротивник одним ударом. І це зробила людина, яка не служила в армії, і взагалі до літа 2014 року не тримала в руках зброї.

Зараз головний сержант, командир відділення розвідувально-диверсійної роти батальйону Айдар корінний смілянин Абар (так його колись давно назвав вірменський аксакал) має вже неабиякий досвід війни. А зовсім недавно він працював слюсарем центральної міської лікарні. А до того 26 років трудився провідником пасажирських вагонів. Об’їздив увесь колишній Радянський Союз, бачив як безтолково і бідно живуть росіяни, тому завжди дивувався їхній зверхності і нахабству.

В Айдар Леонід пішов добровольцем. Напевне згадав, що його батько пройшов Другу світову війну. Та усе ж найбільше вплинув приклад друга Євгена Войцехівського, з яким він дружив. Євген відзначився ще на Майдані в Києві, але там Леонід з ним не був, лише навідувався зрідка. Та після Майдану, коли по країні повиростали блокпости, на яких виловлювали тітушок, він теж пішов на блокпост біля лікарні, чергував, організовував молодь. Між тим, Войцехівський пішов воювати на схід України. У травні минулого року, коли батальйон, в якому воював Євген, узяв місто Щастя, що на Луганщині, Леонід повіз другу і його побратимам допомогу від смілян. І… залишився воювати.

У липні 2014 року Євген Войцехівський загинув. Помер на руках свого друга. Євген постійно ходив у тил ворога, виконував диверсійні завдання, знищував живу силу противника. Абар же з двома побратимами виводив його на точку і чекав, коли той повернеться з завдання. Про те, куди він конкретно йде, знали тільки вони. На світанку 7 липня вони теж проводжали Євгена. Ішли зі школи міліції у Щасті, де базувався батальйон. Їм назустріч виїхали два автомобіля під українським прапором. Та Войцехівський якось відразу зрозумів – це чужі. Устиг крикнути друзям „лягайте!” і дав чергу з автомата. Після чого був упритул розстріляний російськими найманцями. Можливо вони полювали саме на нього, бо за Войцехівського (позивний Чех) самопроголошена влада так званої ЛНР давала чималу винагороду. Однак, нападники її не отримали. Їх усіх одразу після вбивства Войцехівського знищили побратими Євгена. Нагородою бандитам стала хіба що смерть у бою.

Абар поховав свого друга у Смілі і повернувся на Луганщину продовжувати його справу. Воював у Георгіївці, де був поранений і контужений. (Під його бронежилет влучила куля, а за півтора метра від танку, на якому він їхав, вибухнув фугас). Лікувався у своїй рідній лікарні, куди його привезли зі Щастя. А далі знову Луганщина, війна… У Старобільському районі смілянина призначили командиром висоти, там же він набрав хлопців у свій спецпідрозділ.

– Козаки прийшли воювати з різних регіонів України, – ділиться враженнями Абар. – Усі завзяті, вмотивовані. Бойове хрещення ми прийняли у Жолобку, воювали у Трьохізбенці, у Золотому, де протидіяли контрабанді. Там ми вперше знищили не лише сепаратистів і найманців, а й декілька груп російських спецпідрозділів. Досі разом. Богу дякувати, всі живі. Дехто навіть одружився на луганчанках. Подобаються їм наші козаки. Бо Україна, в принципі, єдина. Люди там такі самі, тільки задурені.

З жовтня минулого року до Абара приєднався син. Відтоді вони воюють разом. Син служив в армії десантником, але у бою слухається батька, який бойовий досвід набував не на навчаннях, а у смертельних двобоях з ворогом. Позивний має Веселий, хоч ворогам зовсім невесело, коли він береться за справу.

У Кримському Абар отримав повторну контузію, тож зараз знову лікується в Смілі. На реабілітації в Черкасах і син. Тим паче, що батальйон уже перевели під Новомосковськ Дніпропетровської області. Він начебто має відбути навчання, хоч незрозуміло, навіщо це воїнам, котрі пройшли війну.

На думку Абара хтось дуже хоче знищити добровольчі загони, які першими спинили ворога. Воювати за Україну тоді пішли люди різного віку, різного досвіду і національності. Головним було прагнення воювати за Україну. От і Абар багато в чому завдячує не лише Войцехівському, а й досвідченому і відважному командиру батальйону з позивним Малий. А він до війни служив у Росії полковником десантних військ…

– Коли у Золотому ми – черкащани і сміляни – потрапили в оточення, він сам заскочив до БТРа і поїхав нам на виручку. І ніхто не загинув, – захоплено розповідав Абар.

Я не знаю, чи отримав за цей подвиг нагороду Малий, але дві медалі Абара досі десь бігають кабінетами Міністерства оборони. Не встигають чиновники. А от церква Київського патріархату встигла вручити йому медаль „За жертовність і любов до України!”. Хоча зрозуміло, що він і його побратими воюють не за нагороди, а за рідну землю, за Батьківщину!

Зараз наша армія, згідно Мінських домовленостей, по суті, не воює. Абар вважає, що це дуже погано, бо армія, яка не воює, а стоїть, втрачає боєздатність. „Я взагалі багато чого не розумію, – каже він. – Торік, приміром, ми вже практично зайняли Луганськ, та отримали наказ відступити. Я й досі не знаю чому. Ми після тієї операції захопили у полон сепаратиста, то й він дивувався. Каже: вас не можна зрозуміти, чого ви зайшли в Луганськ, постояли трохи і відійшли? Ми ж навіть техніку свою там покинули…”.

Абар добре навчився захищати рідну землю зі зброєю в руках, йому доводилося їсти і змій, хоч на постачання продуктами не скаржиться (волонтери виручали і виручають). Він гордий за своє військове братство, за сина, за 60-річного Сан Санича і 19-річну Гайку, які воюють разом з ним. Він гордий тим, що молодь воює на рівні зі старшими і ніхто жодного разу не образив маленьку Гаєчку, їхню медсестру, бо і до неї ставляться, як до бойового побратима. Він готовий і далі воювати, але він не готовий програвати. „Ворог на нашій землі, і поки він тут, я мобілізований” – каже герой.

Олександр Вівчарик, Прочерк