Ватутінський автостопер розповів про свої мандри

Сергій Кудяшов, 25 років, мандрівник. Народився у м. Ватутіне Черкаської області. Має диплом історика ЧНУ ім. Богдана Хмельницького З 2012 року мешкає в Броварах на Київщині. Працює в місті оператором колл-центру. З 2008 року мандрує автостопом. По декілька разів бував у всіх регіонах України. Вісім разів був у Білорусі. Їздив у Росію, Придністров’я та Молдову. Дівчини не має. Улюблений письменник – Микола Рябчук. Хобі: колекціонування магнітів. Улюблений музичний гурт – Димна суміш. Рюкзак, який бере з собою в подорожі купив 2009-го у секонд-хенді за 15 гривень.

Перша моя подорож автостопом – з Черкас до Луцька. Їхав до дівчини і просто не мав грошей на дорогу.

Якоїсь чіткої формули аби домовитись з водієм немає. Проте якщо він вже зупинився, то потенційно готовий підвезти і «за так». Маєш кілька секунд, аби з ним домовитись. Окрім язика підвішеного має бути поголене обличчя, охайний вид, щоб вони взагалі зупинялись. Водіям фур, наприклад, я ніколи нічого не говорю. Вони до стоперів звикли і впізнають їх «па адьожкє». Та й однак коли їдуть самі, нудьгують. А решті треба говорити, що їдеш автостопом, що ти без грошей. Було, що я біля Тального Черкаської області зупинив Фольксваген, проїхали 10 метрів, а він каже: «Скільки платиш?». «Десятку можу дати» — відповідаю. Він одразу: «Вилазь із машини!». Було застопив Москвича із Черкас до Шполи і не дід який за кермом, а бабулька каже: «Синок, а гроші?». А я тільки двері захлопнув. То як удар ножем в спину було, розумієш? Дав 15 гривень.

Мама спочатку була проти таких мандрів: «Як? Куди? Чого? А як щось станеться? Їдь поїздом! Сиди вдома!». Боялась, що може щось зі мною статись. Перші рази стопив так, щоб вона не знала. Це тепер вона вже звикла. Пиріг постійно пече в дорогу.

При виборі місця для спину треба поставити себе на місце водія. Тобто ставати так, аби йому було зручно зупинятись, щоб не створити аварійну обстановку на дорозі. Найкраще – широкі узбіччя. Ну зрозуміло ж, наприклад, що на схилі дуже важко зупинитись. Ще зручно стояти біля заправок і в таких місцях де водії скидають швидкість. Вночі слід використовувати світловідбиваючі стрічки і стояти в освітлених місцях, якщо є така нагода.

Табличка з назвою пункту призначення – хороший помічник. Маю вже цілий дитячий альбом для малювання заготовок: Львів, Київ, Рівне, Черкаси. Проте завжди вожу з собою і чистий шматок картону та маркер – про всяк випадок. Наприклад треба написати назву якогось села, чи містечка, де розвилка доріг.

Дехто помилково думає, що автостоп – це перш за все халява. Ніяк ні. От ти стоїш на Брест-Литовському шосе вночі вже 4 години: то сніг, то дощ. Замерз, а ніхто й не зупинився. Стопити вже рука болить. І зранку ти б хотів бути у Львові. Нарешті тебе підбирають двоє любителів шансону. Лише до Житомира. І о четвертій ночі тебе засипає снігом на об’їздній Житомира. Чи не краще мені було б заплатити сотню за потяг, чи автобус? Ні, бо найголовніше – це сам процес. Завжди нове спілкування, ніч, дорога. А іноді це ціле випробування. А що тим автобусм, чи поїздом? Сів, поспав, приїхав.

Якщо не поспішаю і стою менше години, то перебираю машинами. Можу не поїхати на якійсь Газельці, на Москвичі. Взагалі їздити на Газельках і Москвичах шкідливо для здоров’я. Все смердить, торохтить і більше 70 км/год вже починає бути страшно. А деякі МАЗи і КАМАЗи і 50 не поїдуть.

Чогось люди далекі від автостопу асоціюють його перш за все з фурами. Так, фури частенько зупиняються, але набагато ліпше сісти в бус, чи легковик. Фура їде помалу. Часто в них стоять обмежувачі швидкості. Може навіть стояти на позначці 75 км/год – максимум. Дехто їх знімає, але однак фури їдуть не так швидко. Я зараз збираюсь їхати в Пітер, а з Пітера у Вітебськ, щоб там сісти на поїзд до Гомеля. Виїжджаю з Пітера о шостій ранку і маю 600 кілометрів подолати до дев’ятої вечора. І я молю Бога, щоб мені не зупинилась фура, бо я можу не встигнути.

Водії часто підвозять вночі, щоб було з ким триндіти, аби не заснути. Але буває їдеш, а чувак просто, трястя, мовчить. І тобі як на зло спати не хочеться. Це так незручно. А буває, що навіть не доводиться щось розповідати, а треба тільки слухати. Такого нарозказують: той про своїх коханок, той про повій, той про проблеми вдома, той всю долю розкаже. Вічні теми – мєнти, дороги, футбол і політика.

Один чоловік розповідав, що він народився в Чорнобилі і все життя був водієм. Як тільки станція зірвалась, то він вивозив звідти людей в Київ. Після цього він працював там на бульдозері – загортав оту всю хрєнь. І потім він приходить на роботу і дізнається, що того вже нема, потім того. Люди помирають, зникають. І в нього починається паранойя. Бо ти не знаєш коли ти помреш. Там же явних ознак немає, що ти скоро помреш. В нього група інвалідності, щитовидка, з легенями щось. І от він щодня чекає смерті. Дуже пройняло.

Якось водій розповідав, що повертається від своєї коханки. Десь вони колись на весіллі познайомились і не бачились 20 років. Потім знайшлись випадково. А в нього вже є дружина. Нічого! Тепер у нього і там і там родина. Він спить з обома і обом гроші дає. Якась там фірма в нього в Рівному і він часто має справи в Києві. От як тільки він в столиці – одразу їде в Чернігів до своєї коханки.

Два роки тому мене підвозив Микола Мельниченко, більше відомий, як «майор Мельниченко» – колишній співробітник охорони Леоніда Кучми і основний фігурант так званого «касетного скандалу». Стою біля Переяслава в бік Києва. Зупиняється мікроавтобус «Фольксваген Т5». В салоні двоє чоловіків по років 40 на вигляд. «Сідай» — кажуть. Я ще тоді в Черкасах жив. Почали мене розпитувати про мера Одарича. Як він мені. А потім говорили про Комітет опору диктатурі. Один з них каже: «Недавно бачився з Юлею Тимошенко і говорив про це». Я запитав звідки такі зв’язки. А чоловік мені: «А ти мене не впізнав?». Знімає темні окуляри. Я всеодно не впізнав. Потім він представився – я аж збавив. Як сказав їм, що я родом з міста Ватутіне, Черкаської області, то почали розпитувати про Анатолія Гриценка. Він теж звідти родом. Мельниченко часто сварився по телефону з якоюсь жінкою. Певно з Розинською. Я не вслухався. Довіз мене до станції метро Харківська в Києві і дав свою візитку. Досі тримаю її в гаманці.

Погано коли попадаєш на водіїв-шовіністів. Одні тобі намагаються довести, що української нації не існує. Інші починають гнати на росіян. Був один чувак, шо проти Сталіна, але за Леніна. І за війну мені заливав, і за репресії, і за Голодомор. Каже, що Сталін все неправильно робив. Не «за завповітом Ілліча». Такий собі комуніст-ідеаліст.

Їду з Києва до Житомира у квітні 2012 на «Рено», а на панелі — прапор Гондурасу. Водій розповів, що поставив його у 2010 – коли Янукович став президентом. Чувак з Житомира, працював у рекламному агенстві. Розповідає, що зараз робить карту поляка і має переїздити до Польщі, бо там якісь його родичі. Реально не хотілось з машини виходити – так я з ним душевно говорив. Вийшов і зрозумів, що Україна втрачає чергову здравомислячу законопослушну людину. Була б нормальна країна – він би не переїжджав. Україна втратила хорошого громадянина.

Чувак із Лубен мене підвозив і розповідав, що підібрав стопера на Закарпатті, той стопив з якогось фестивалю. В машині якась мелодія грала і той пасажир давай притупувати. Такий штин піднявся від шкарпеток, що водій мусив його висадити.

Поширений міф, що жінки ніколи не беруть попутників. В мене було пару разів вдень. Але я збавив коли то було о першій ночі на Броварській об’їздній. Жіночка проїхала, задки здала на Жигулі і каже: «Побачила, що стоїш. А ти схожий на мого сина. Вирішила підібрати.». І мого друга тричі підвозили. Причому всі три рази вночі. Певно жінки більш жалісливі.

В Молдові теж стопив, але платив. Там мені зупинилась родина з двома малюками. Але там я щось таке заплатив, що навіть не знаю, чи вони буханку хліба купили.

Постійно обираю живі траси. Найкраще – міжнародного значення. Краще планувати довший маршрут, але живими дорогами. Тому найкращий спин в Україні – в Києві. Тут найбільше міжнародних трас.

Найдовший відрізок однією машиною – з Борисполя до Львова – 560 км. А найкращий спин загалом – за 16 годин сімома машинами з Пітера до Броварів. Це 1200 кілометрів.

Мав для самозахисту альпіністський карабін, який легко трансформувався в кастет. А ще в ньому був ніж, який певно б зламався коли б ним банку консервну відкрити. Не пригодився він мені жодного разу. Я недавно його в поїзді й загубив. То й добре, бо якщо його на поясі носити, то ніж міг випадати і я б собі живіт міг розпороти, чи ногу поранити. Хоч і не якісний, але гострий.

Справді страшно було лише один раз. Вже сідало сонце і я зупинив вірмена. Він ще українською намагався говорити. Він зрозумів, що я їду стопом і почав такий: «А що ето в тебе? Навушники? А шо ти слушаєш? Плеєр? А давай я в тебе куплю і ти матимеш грошей на поєзд.». Почав отак нависати. Якось було стрьомно. А ще антуражу чомусь додавало те, що навколо мусульманські храми. То було в Херсонській області. Вийшов з машини – аж легше стало.

Найкращий спин коли хлопець із дівчиною. Водії думають: раз пара – значить нормальні. Класика – коли хтось один. А найгірше — коли двоє хлопців. Це вже підозріло у всіх сенсах. Двом хлопцям краще розділитись.

Дівчатам теж радив би їздити автостопом. Не боятись. Це дуже розвиває самостійність. Але їздити тільки вдень, або вдвох. Найкраще ж – знайти собі хлопця-попутника.

Гроші з собою беру завжди. З розрахунком максимум 150 гривень на добу.

Білоруси і на БМВ і на Мерседесах зупиняються. Українець – нє. Один раз зупинився на Лексусі, на Великдень о 7 ранку. Тільки з церкви чувак їхав. Мені треба було до Прилук, а він каже: «До Перемоги». Це теж Чернігівська область. Він мене й проїхав на сто метрів, то ще й назад здавав.

Я мандрую чотири роки і не маю ні намета, ні карімата. Завжди на дорозі, постійно стоплю. Ніколи не розрахувую, щоб десь під кущем заснути. В машинах не сплю. Буває домовляюсь в соцмережах чи на каучсьорфі, аби в когось переночувати в місті в яке, чи через яке їду. Або планую подорож так щоб одну ніч з трьох рухатись залізницею. Там і відсипаюсь.

Буває їдеш, розмовляєш і розумієш, що у тебе з водієм є спільні знайомі. Їхав з чуваком на Чигирин і ми шось розговорились про Золотоніський район. Виявилось, що він із чоловіком моєї одногрупниці за одним столом бухав.

Найкрутіша машина, яку застопив – БМВ сьомої серії. Шкіряний салон, повний фарш. Повертався з Білорусі. Сиджу в салоні і постійно думаю чи в мене шкарпетки не смердять. Водій – якийсь бізнесмен із Гомеля, але з російським громадянством. Олексій його звати. Розповідав, що якось його ДАІ в Україні зупинила і давай перевіряти на алкоголь. А та трубка, що нею перевіряють вже розпакована і спиртом смердить. Він каже інспекторові, що так не годиться. Ну ясно: дихне він і воно вже покаже алкоголь. Запропонував щоб його вагітна жінка дихнула, мовляв покаже, що і вона пила. Інспектор відстав.

Коли добирався додому з Полоцька, то поставив рекорд: сім годин чекав машину в бік Броварів на кордоні Білорусі й України. З 10 вечора до 5 ранку. То не зупиняються, то не беруть без грошей, то не туди їдуть, то проїде дві машини за годину. А взяв мене тоді чувак з Києва, який сам всю ніч в авто на кордоні просидів. Чекав якихось литовців, які мали йому щось передати. І всю ніч бачив, як я поневірявся. Коли повертався – підібрав. Дорогою ще розповідав, що спортивною стрільбою займається.

Часто водії намагаються чимось пригостити. Відмовляюсь, бо незручно. Людина й так мені допомагає. А сам залюбки пригощаю кавою. До того ж майже завжди маю з собою в мандрах мамин пиріг. Ну дуже смачний. Випечений у хлібопічці, без начинки, але з родзинками, солодкий. Мати ще в нього кілька тертих лимонних шкірок додає для присмаку.

Друзі розказують, що водії і гроші дають. Мені не давали, та я б і не брав. Раз довелось самому дати. Їду з чуваком з Білорусі. Він їде у Бориспіль: заправив повний бак і взяв 10 доларів на парковку і все. І тут його зупиняють гаїшники. Кажуть, що закон такий в Україні: треба їздити з жовтня по травень з увімкненим ближнім світлом фар. Погрожували штрафом у кілька сотень. Віддав він їм тих 10 доларів. Питає мене чи не маю кілька гривень йому на парковку. Мав 35 – віддав усі. Однак доїхав майже до дому.

Найбільше мені подобається мандрувати в Білорусі. По-перше: білоруси – наші побратими історично. По друге: там злочинності немає, можна не стріматись і спокійно стопити в 3 в 4 ночі, гуляти по місту і нічого тобі не загрожує.

У Білорусі поганий автостоп між селами. Хоч там між селами такі дороги, як у нас Одеська траса. У Росії спин залежить від випадку. Бувало, що їдеш по 500 кілометрів із Пітера в Білорусь і все нормально. А було, що я їхав у Тулу, але повернувся додому з Брянська. Тобто проїхав вже дві третіх шляху. І добре, що я так вирішив. Нічого взагалі не зупинялось. Кілька годин стояв. А це було в лютому, тож я просто нафіг там замерз.

З кожного міста везу магніти. Чіпляю їх на холодильник. Маю здається вже 180.

Ніяких аварій зі мною не було. Раз у бусі «Рено» колесо лопнуло на ходу. Але водій такий був майстерний, що викермував. Він тоді те колесо за три хвилини поміняв.

Мовних бар’єрів ще не відчував. На Закарпатті багато угорців, словаків, але часто вони знають російську краще, ніж деякі українці. З поляком раз їхав, який знав російську. Чолов’яга з Донецька їхав і ще хвалився мені: «Я с ними там по росийску не говорив!». Прикольний він був. Ще пояснював мені, що Львів – польське місто. А взагалі я в Україні спілкуюсь з водіями тільки українською. В Росії – російською. В білорусі… теж російською. Лише один раз мені трапився білоруськомовний водій.

Буває водій зупиниться за метрів 50-70 від тебе і думаєш: тобі чи не тобі? Я раз так підбіг, а чувак просто в туалет вийти зупинився. «Раз ти вже підбіг, то сідай» — каже.

Повій канєшно бачив, але з ними не контактував. Раз знайомий став на місце, де шльохи стоять, а вони його прогнали з матюками. Чи було стою за Броварами і мені ніхто не пиняє, а дівчину в короткій спідниці одразу фура забрала.

Губив у машинах шапки. Знайомий телефон загубив у Галичі і йому повернули його через місяць. Він же загубив дримбу. Всяке буває.

Колись стопив, трясця, на Львів десь біля Новограда, а навпроти в кафешці чуваки бухали. І от один чувак підходить і каже: «Старий, пішли до нас трохи бухнеш і будеш дальше стопити. Ми тебе не скривдим. Ти ж замерз.» Я чемно відмовився і за 10 хвилин застопив фуру до самого Львова.

Бувало, що зупинялись ті водії, з якими вже їздив. Один дядько з Переяслава на молоковозі п’ять днів на тиждень збирає молоко по селах Золотоніщини, а потім везе його на завод під Броварами. З ним кілька разів їздив. А було, що один таксист з Кременчука двічі підбирав на одному ж тому місці в один і той же час з різницею в два тижні. Він таксує на Київ щодня. Відкриває двері ікаже: «О! Опять ты?! Садись!».

Часто зупиняються ті, що самі колись десь ловили попутку і їх не брали. Розповідають потім: «Отак я колись стояв і мене ніхто не брав, то поклявся, що як матиму авто, то всіх підвозитиму.».

Хочу постопити по Європі. Для цього треба відкривати візу.

3axapko.livejournal.com