Черкаський «айдарівець» Дарій: «Кожен повинен боротися за своє Щастя» (інтерв’ю)

За життям “айдарівця” Дарія стежить уже багато небайдужих черкащан. Пішов добровольцем до батальйону “Айдар”, в якому мужньо захищає Батьківщину, не зупиняється перед труднощами, після кожного поранення повертаючись на передову, намагається допомагати знедоленим дітям у перервах між лікуванням у військових госпіталях.

Що спонукає його жертвувати собою, поцікавилися в нього журналісти сайту Вчасно.

– Остання новина, яка облетіла Черкащину, про те, що Ви затримали двох ГРУшників на Луганщині. Під час операції отримали поранення в живіт. Як усе було?

– Насправді мою заслугу трохи перебільшили. ГРУшників затримали бійці 92-ої бригади, я з побратимами-“айдарівцями” теж брав участь в операції, однак не в самому затриманні… Більше, на жаль, сказати не можу, бо ведеться слідство.

– Зараз багато розмов про те, що Щастя «зливають». Які Ваші прогнози щодо цього як людини, яка не один місяць вже воює у цьому місті?

– Ні для кого не секрет, що Щастя – місто стратегічне. Воно постійно під обстрілами і під пильною увагою бойовиків. Ні в якому разі не можна ослаблювати його оборону і ми цього не допускаємо. Я обіцяв тим, заради кого відстоюю цілісність і незалежність України: поки я там, буду боротися за кожен клаптик землі. Так може пообіцяти кожен «айдарівець», гідний цього високого наймення. Ми готові стояти до останнього. Можна мільйон разів кричати «все пропало», «нас злили» і так далі, а можна приїхати, опанувати військову справу за лічені дні і стояти, обороняючи це місто, яке має таку символічну назву – Щастя. Так, небезпідставними є думки, що ТЕС може стати «другим донецьким аеропортом», а саме Щастя – «дебальцевим» чи «іловайськом». Але тільки тоді, коли українське командування і ми самі це допустимо. Бойовики не кинуть такий ласий шматок. Але й ми його кидати не збираємось. Зараз ми цілком готові до успішної оборони Щастя. Головне – не здаватися і не скаржитися. Адже кожен повинен боротися за своє Щастя. До батальйону «Айдар» воювати від самого початку приходили тільки добровольці. Це – патріоти рідної землі, здебільшого ті, хто відбувся в житті, став успішним, і покинув все тільки заради безпеки свого краю, своєї родини. Як би там зараз не дискредитували «айдарівців», однак людей, які так здатні на самопожертву, які так вдосконалюють свої навички ведення бою, які так прагнуть перемоги, годі й шукати, якщо не в «Айдарі». Так, і серед нас, можливо, є не зовсім гідні – за всіма не встежиш. Однак рушійною силою армії залишаються патріоти, які готові на все. У всіх нас вдома чекають кохані, дружини, матері, діти… Однак ми не ховаємось за їхні спідниці і не чекаємо, поки ворог прийде під наші вікна, аби потім тікати десь в інші краї. Ми пішли на передову свідомо і свідомо готові боротися до кінця.

- Між лікуваннями своїх ран та контузій Ви встигаєте і займатися благородною справою – відвідуєте хворих дітей в обласних медичних закладах. Що спонукає Вас не відлежуватися, а спілкуватися з ними?

– Тут я знову повернуся до символізму назви міста Щастя. У тих, хто опинилися там, на самій передовій, відбулася переоцінка цінностей. Кожен там зрозумів сенс свого Щастя. Усвідомив, чого йому не вистачало в житті, на які важливі речі він раніше не звертав уваги, у чому насправді полягає щастя будь-якої людини. Я – не виняток. До війни в мене були трохи інші пріоритети в житті. Там вони змінилися. Суттєво. Мені розказали про діток, які лікуються в онкодиспансері, протитуберкульозному диспансері. Вони борються не менше, ніж ми, докладаючи не менше зусиль. Так само борються за життя і за щастя. Своє щастя, щастя своїх близьких. Зараз більшість українців намагаються допомагати армії і ці діти трохи обділені увагою. Після другого свого поранення я зрозумів: якщо Бог врятував мене, зберіг мені життя (дивом, до речі), то значить для якоїсь вищої мети. Я не можу зцілити всіх діток. Але можу приділити їм час. Я не з тих, хто, скажімо, у день онкохворих приходить з подарунками у відділення на 5 хвилин, фотографується – і на тому все до наступної визначної дати. Я приходжу до дітей з незначними подарунками, але проводжу з ними час, спілкуюсь, намагаюсь допомогти зібрати гроші на лікування. В мене ще, можливо, немає досвіду, але стараюсь.

- Як Ви пережили втрату однієї з дітей, якими Ви опікуєтесь, Софійки Стельмах?

– Це особисте і я би не хотів про це розповідати зараз. Втрата близької для мене людини залишила шрам у моєму житті, бо я вірив, свято вірив, що зможу допомогти Софійці, я не хотів би зараз говорити про смерть, шукати винних… Свої останні дні вона прожила тоді, коли я після поранення лікувався у госпіталі. Вона намалювала мені чудові малюнки, на яких зображувала майбутнє, коли ми обоє видужаємо. Пам’ятаю нашу останню зустріч — перед тим, як я поїхав на передову — у палату до неї мене вже не пустили, стан Софійки був тяжким, але вона махала мені у вікно, і я був переконаний, що все буде добре… Хочу подякувати всім, хто відгукнувся на мої прохання допомогти Софійці із лікуванням. Вам усім повернеться цей внесок сторицею. Дякую всім небайдужим громадянам України, які вірять у майбутнє нашого гарного та працьовитого народу. Відчуваю себе винним у втраті цієї дитини, свого друга, бо треба було бути тут і зараз займатися її здоров’ям, а не гасати по Лугандону зі зброєю в руках, захищаючи цілісність та соборність рідної землі. Інколи питаю себе: а для кого це, кому це треба, навіщо, якщо 60 % населення України байдуже відноситься до всього, що відбувається зараз в Україні. Люди неначе дивляться сни та гадають, що за них хтось щось зробить, вирішить, здолає, побудує, а самі сидять біля клятих “ящиків” і звинувачують когось у неспроможності щось робити. Досить мріяти, що вам хтось щось винен або щось подарує. Нічого такого не буде в цьому житті. Усе треба робити кожному особисто, прокидатися та змінюватися. Я не закликаю всіх брати зброю і йти змінювати владу з гранатами в руках, ні до чого гарного це не призведе. Змінювати країну треба, починаючи з себе, зі своїх близьких,  друзів, щодня, щохвилини удосконалюючись у своєму бажанні допомогти ближньому.

- Про що говорите з дітьми під час зустрічей?

– На передовій оберегами для багатьох бійців, і для мене в тому числі, є дитячі малюнки та листи. Якби на них були зворотні адреси, я б по можливості всім відповів. Тому й зустрічаюсь із тими, хто писав листи на передову, аби таким чином їм відповісти. Намагаюсь їм донести важливі речі. Якщо людина тренує свій мозок і своє тіло, вона стає насправді сильною. Кажу дітям, що треба займатися спортом і книжки читати. Наголошую дітям, що вони  – майбутнє України. Розповідаю дітям, навіщо треба захищати Україну – щоб вона росла квітуча, без війни,  щоб ми могли просто примножувати те, що залишили наші предки, відстоювати її незалежність та єдність. Дякую особисто кожному за листи, розказую, що вони мають бути гарною заміною нам у старості, у майбутньому. Якщо ми не будемо берегти свою країну, будемо як перекотиполе. Це не дуже добре, бо у нас є своя батьківщина, своя культура, своя нація, ми повинні її берегти і поважати. Я розповідаю їм про своїх побратимів, про те, як на фронті рятуються від стресів піснею, дитячими малюнками.

- Кого ще залучаєте до своїх візитів до дітей?

– Поки що їжджу з волонтерами та журналістами. Журналістів беру з собою не задля піару: завдяки поширенню інформації з проханнями про допомогу дітям можна досягти багато. У перервах між лікуванням у київському госпіталі знайшов час та попросив відомих телеведучих розписатися на прапорі України, на якому вже розписалися командири на передовій. Цей прапор ми подарували онкохворим дітям. Коли матиму достатньо часу, залучатиму й меценатів, аби допомагали. Тепер я живу цією ідеєю і хотів би залучати до неї й інших.

- Які Ваші найближчі плани і мрії?

– Є багато задумів, які стосуються благодійності, патріотичного виховання дітей. Мені знадобиться допомога, бо, відчуваю, що з деякими речами не справлюсь. У планах – якнайшвидше повернутися з війни з перемогою. І щоб усі українські діти були здоровими та живими. Бо все, що ми робимо, більше для них, ніж для нас. А ще мрію після війни отримати освіту архітектора. Багато міст на Сході треба буде відбудовувати і я хочу брати в цьому безпосередню участь.

Володимир Борисов